Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Він бачить довкола себе людей у радянській формі, чує рідну мову і від цього безмежно щасливий.

Григорій сидів у кабінеті полковника.

— Ну, як ти себе почуваєш? Можу порадувати: тебе й досі люблять твої друзі й соратники, сумують по тобі.

І полковник простягнув Григорію пачку німецьких газет, у двох був просто некролог, у третій — некролог з портретом. Газети повідомляли, що, виконуючи свій благородний обов’язок на бойовому посту, загинув один з найвідповідальніших співробітників «Родинного вогнища», людина, яка займалась тим, що з’єднувала розкидані війною родини, допомагала батькам знайти дітей, дружинам — чоловіків… Співробітники сумують з приводу передчасної загибелі Фреда Шульца.

— Є ще одна новина. Твій благодійник і рятівник того ж дня, коли ти поїхав, скінчив життя самогубством. Причини невідомі. Як розумієш, газети про це не пишуть. Чи не причетний ти до цього?

— Можливо, — збентежився Григорій. — У Гамбурзі мені стало відомо, що його дружина з дітьми переїхали в східний сектор. Від’їжджаючи, я надіслав йому невеликого листа. Тим більше, що він повинен був довідатись про катастрофу і мені це нічим не загрожувало.

— Ох, молодість, молодість, гаряча кров, — посміхнувся полковник. — Добре, що все обійшлося.

— Розкажіть краще, як було після аварії.

— Власне кажучи, розповідати нічого: звичайна історія. Довелося подзвонити американській адміністрації, повідомити, що сталося нещастя з Фредом Шульцем, співробітником фірми чи товариства, — як там у них називається, — «Родинного вогнища».

— А що там, до речі, було, у тих плівках?

Полковник помовчав.

— Я збирався подякувати тобі за них. Виявився надзвичайно цінний матеріал. Той Больман раніше працював з Скорцені, він побоювався залишитися за бортом і, як видно, вирішив, коли стане сутужно, продавати все і нашим і вашим, тим, хто більше заплатить. У щоденниках багато про Скорцені і його спільників, характеристики людей, які обіймають нині високі посади. Багато прізвищ, є згадка і про людей, які працюють у нашому секторі… Деяких ми вже виявили. Вони чудово законспіровані… Крім того, там є проект самого Больмана, як проводити в нашому секторі ідеологічні диверсії. Є дещо і про школу. Больман здогадується, що її переведуть в інше місце, висловлює навіть свої думки з цього приводу — на підставі розмов, почутих краєчком вуха. Є і про тебе, його рятівника, і про підготовку нової групи з спеціальним завданням. Цікавий також викривальний матеріал про те, як починали своє кар’єру деякі відомі діячі. Школа згодом перетвориться на великий підривний центр, американці, як припускає Больман, виділяють на неї значні кошти. В основному там готуватимуть психологічні й ідеологічні диверсії, пов’язані з залученням молоді Росії і соціалістичних країн. Значне місце буде відведене релігійній обробці. Ну, та годі про це. Там залишається твій друг, Домантович. Після втечі Воронова він, очевидно, керуватиме у них російським відділом. Йому стане трохи легше. Димов, за його словами, чудовий помічник. Ми наказали Домантовичу поступово залучати його до справи. Ось так, друже.

Полковник підвівся, підійшов до шухляди стола, дістав звідти папочку, подав Григорію.

— Тут усе твоє, справжнє. Навмисне взяв, щоб ти не з’являвся на вулиці — раптом хтось упізнає ненароком, як минулого разу.

Григорій вийняв військовий квиток на ім’я майора Григорія Гончаренка. Руки його затремтіли.

— А тепер, якщо не заперечуєш, я накажу принести сюди обід, підкріпишся, почитаєш газети й журнали, тут багато наших, російських. О третій годині прийде машина і відвезе тебе на аеродром. І ще один сюрпризик: полетиш в одному літаку з Вороновим. Звичайно, в різних салонах. Коли захочеш, можеш побачитися з ним, не захочеш — не треба.

Рівно гудуть двигуни літака. Під крилом чуже небо, чужі ріки й міста, а в дверях салону тоненька фігурка стюардеси в пілотці, зсунутій набік.

— Може, хочете чаю? — привітливо всміхається дівчина.

Тільки людина, яка прожила багато років на чужині, позбавлена можливості навіть на самоті думати рідною мовою, може зрозуміти, що відчув Григорій, почувши цю звернену до нього фразу. Ось уже кілька днів чує він рідну мову, сам розмовляє нею, і щоразу кожне слово звучить для нього музикою.

Григорій знає, що в сусідньому салоні летить Воронов. Полковник сказав, що Гончаренкові надано право самому вирішувати, розмовляти з старим чи ні.

Григорій ніяк не може вирішити це питання. А часу залишається дедалі менше. Він підводиться з крісла і знов опускається в нього. Ще дві-три хвилини роздумів — і Григорій рушає в сусідній салон. Біля входу двоє військових. Два слова — і перед ним розчиняються двері.

Спиною до них, притиснувшись до ілюмінатора, сидить колишній генерал. Відчувши, що двері розчинилися, він обертається обличчям до Григорія.

— Ви?.. — В очах подив, а губи вже кривить вимушена посмішка. — Як накажете розуміти вашу появу тут? Не витримали німецько-американського раю і переваги великої нації над усіма народами, чи я, старий зубр розвідки, виявився повнісіньким бовдуром і іграшкою у ваших руках? — В очах старого зблиснув хитрий вогник.

— Ви не помилились, — посміхнувся Григорій.

— Знаєте, що я вам скажу, молодий чоловіче. Хто б ви не були, навіть якщо ви комуніст, яких я колись так ненавидів, усе одно від усієї душі я вдячний вам. Так, так, вдячний… Без вашого втручання я ніколи не наважився б на цей крок, мабуть, єдиний у житті, що дає мені право хоч перед смертю поважати себе. Ненависть теж продається, молодий чоловіче, і коштує вона часом дорожче, ніж любов. Вибачте,