Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— А як ти знав за цесу печеру? Сказав ті хто?

— Ні. Я самий ї знаю. Зимував я ту.

— Ов!.. Таже страшно.

Довбуш посміхнувся.

— Чіму? То же не страшно зара.

— Зара ту люде… А як самий — не був би сми тут анізащо.

— Ано-ко, дивітси теперка ішє.

Довбуш узяв великий камінь і кинув його у безодню. Камінь летів досить довго і з силою бухнув у воду. Чути було, як піднявся фонтан бризків, і вони потім, дзвенячи, падали назад у воду. Було якось і солодко, і жутко.

Хлопці самі почали шукати каміння й кидати його в безодню. Олекса відвалив величезну брилу й держав її на гостряку.

— Ано-ко, дивітси тепер…

Пустив руку — і здоровенна каміняка рванулася вниз. Гахнуло так там десь унизу, що Орфенюк аж ухопився за Олексу.

— Пху… — аж сплюнув Баюрак, скидаючи з себе наглий напад страху. — Такого шє сми й не видів ніколи.

— Ого! Я ту такі печері у Чорногорі знаю, шо ше дивніші.

І це не була похвалка, бо таки справді Олекса Чорногору знав.

Так просидів Олекса із хлопцями коло двох тижнів. Сиділи би, може, й ще, але харчів не стало.

— Тепер уже, видев, мішєнники поприганєли худобу на полонини — мож коло вивчєрів харчуватиси.

— То не є безпечно. Вівчєрі можуть дати знати СВОЇМ; ґаздам, шо ми проходили й так нас мало.

— Нічо, нічо. Тут ґазди все такі, шо мож вірити. Семердинюк Василь, Митник… Сі не зрадє.

Коли вилізли на чисте повітря, була ніч. Як Олекса пізнавав зміну, хто його знає, а тільки не вивів хлопців серед дня.

— Бо то тра приховати. Може, шє си здаст, — і привалив діру каменем. Тепер і хлопці, прийшовши сюди самі, навряд би серед мільйонів кам'яних глиб знайшли саме ту, що треба відвалювати.

Широко розкривалися груди, вливалося через них цілюще повітря до організму, мов повна ріка несе дари свої великому морю. Над головою ясніли звізди. Співала ота особлива полонинська тиша — і хлопці якось заспокоювалися. Останніми часами все так тривожно: нічні засідки, погоні, небезпека… Тільки сила Олекси, його уміння ні на хвилину не стерятися — тільки се держало хлопців, як держить потопаючого бревно, що за нього він судорожно вчепився закарлюченими пальцями.

Аби не дразнити полонинських собак серед ночі, полягали тут — перечекати до рання.

Довбуш не ліг обіч хлопців, а пішов деінде. Під землею лягали всі разом. Там інші закони.

Коли опришки прокинулися, сонце вже зійшло. Полонина була зовсім не та, якою вони бачили її, залізаючи до тієї своєї печери. Трави зеленіли кругом, ніде ні шматочка снігу. Вгорі літав орел. О, тепер зовсім інша річ… А ще пройшли трохи — і вчули голос трембіти. Праведні душі трубі архангела не зрадіють певне так, як зраділи опришки цим звукам. Олекса прислухався.

— Се на Семердинюковій полонині,— оприділив він. — Ідем туди.

Вівчарі стріли хлопців із погано скритим страхом, але скоро заспокоїлися, побачивши, що лихого нічого не буде.

Олекса розпитував, чи стоять іще патрулі й де сам Пшелуський. За Пшелуського вівчарі не знали казати, що ж до патрулів, то говорили, що їх видано-невидано по всіх селах. Та всіх чіпають, вирви вимагають. А не даси — б'ють.

Олекса звернувся до Орфенюка:

«— Ано скоч подивиси, ци не йдут наші легіні.

Орфенюк, не розуміючи, витріщив очі. Баюрак був догадливішим.

— Зара піду.

І побіг. За якийсь час прийшов.

— Не видко. Видев, на інчу полонину пішли.

— Но, най ідут. Вни знают, шо ми тут. Єк треба буде — який прибігне.

І жили тут наші кілька день. Трохи помагали пастухам, а більше лежали горі черевом та вигрівалися. Таки відвикли трохи від роботи й вона їм смерділа.

Ватаг посилав у село одного з пастухів. Олекса міг думати, що хлопець, не дивлячись на всі накази, може комусь сказати, шо от на полонині Довбуш сам третій. Тому перед відходом пастуха звернувся до своїх хлопців.

— Но-но, йдім до товариства та треба й нам посуватиси на села. Доста ми вже ту бавили.

Хлопці прощалися з пастухами і йшли. Але не на села, а далі на полонини. Так пожили трохи у Валищука Василя, потім у Митника.

Коли Митникові його вівчар переказав, що Довбуш гостить у них і легко його можна піймати та дістати обіцяну нагороду, Митник злаяв дурного вівчаря й звелів мовчати.

— Як вернеш, то Довбуш буде ше у нас, то лиш іскажи, шо я просив, аби моїх кітлів та рушниць не брав. Най їдє, шо хтє, най б'ют баранів — то все байка. А без кітлів та рушниць я каліка.

Але доки ік так сидіти на полонинах? Воно приємно, звичайно, але так і до віку можна чекати. І Олекса рішив іти. Втрьох не трудно було прохопитися через які хочеш патрулі.

Оповів хлопцям свій план помсти на багачах.

— Єк свої вже на нашу голов важут, то вже… Треба їм показати, шо то є. Ідім почерез Скупову на Річку, там зітнемо Дідушку. Витак Мочернака, витак Дзвінчука у Космачі. Най си варуют богачі. Я їх не займав… Я не ходив на їх вівці, на їх добро… А тепер — най си начювают… І усім буде таке.

Сильно олютивси Олексючьок на багачів.