Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— Там є багачі…— забалакали й інші волощуки. Вони тремтіли внутрішньо, але тим більше хотіли сказати, що думали.

— Нам наобридло ходити, з кута в кут валандатися й нічого не мати.

— Ми хочемо грошей, багато грошей.

— Шо за втаман, шо під ним нічого не заробиш…

Словом, це бунт. Одвертий бунт.

У Олекси все кипіло. Одним ударом кулака він міг би повалити всіх трьох, але він здержувався, навіть у голосі його не чулося дрожі.

— Вам не подобаєси ватажок, то ваша воля йти геть.

— То ми й підемо.

— Прошу. І то зараз! — і пальцем показував їм дорогу.

Волохи потупцювалися-потупцювалися, але слово було сказане, й треба було йти. Мали план відійти під широко розгорнутим прапором опозиції, а виходили під указуючим пальцем і окриком: «Геть…»

Хоч би вилаятися та тим облегшити душу. Щоб так іти геть і все лаячись, лаячись. І чим далі відходити, тим усе голосніше кричати, вибирати гнусніші слова.

Але з Олексою трудно було собі це позволити. Він кладе чоловікові руку на спину, а від того дотику ламається спинний хребет. Тому пішли мовчки волощуки. Не сказали навіть «прощай» товаришам.

Стомленим голосом звернувся Олекса до Павла й Баюрака.

— Може-бесте й ви йшли? То прошу.

Орфенюк промовчав. Йому по молодості здавалося, що він кожної хвилі може піти, буквально куди йому угодно. Оце походив трошечки в опришках, а тепер верне до матері й буде жити собі там, як ґаздівська дитина.

Баюрак був трохи старший — було йому тогди, мабуть, двадцять два. Він уже тямив, що відхід від Довбуша не така проста річ. Тому сказав:

— Куди нам іти? Ми же з тобов…

— Зо мнов? Ну гаразд… — якось утомлено й безконечно рівнодушно сказав Олекса й опустив голову.

Пішли. Ішли довго. Завів Олекса хлопців у якусь безвихідну дебру. Там знайшов якийсь камінь. Повернув його трохи — щілюка. Така, що лише пролізти чоловікові.

Поліз уперед. Хлопці за ним.

Довго щось лізли. Часом хід був такий вузький, що ледве протискувалися. Далі стало ширше, а нарешті об'явилася вже досить велика печера.

На диво, тут було сухо. Звичайно в таких печерах за вжди вогко, стіни мокрі, пісок під ногами теж, а тут — як у хаті.

Олекса викресав вогню, запалив люльку і, пихкаючи люлькою, почав придивлятися до стіни.

На уступі каменя стояла лоївка з лоєм. Він засох, але не висох весь. Олекса розім'яв і засвітив. Одразу стало веселіше.

— О, прошу розгоститиси.

Опришки скидали тертілу й мокру одежу. Олекса поліз у кут і почав швиргати звідти тріски, суччя, дрова.

— Кладіт ватру.

Ця робота всякому гуцулові мила — тож за малий час весело потріскувала ватра. Так гарно було простягнути до вогню холодну ногу, витягши її з розбухлих онуч.

Оглядали печеру при світлі. Вона була висока, й, видимо, десь там мала вихід для диму, бо він не осідав низько.

Олекса поліз у другий кут і витяг звідти бербеницю бринзи та бочівочку горілки.

Скоро закипіла вода в казаночку, всипали муки — і вивернули гарячу, запашну кулешу. А коли ще випили трохи з бочівочки — одразу якось стало спокійніше.

— Ой га! Ше нашої не конец.

Олекса заповів, що пересидять тут деякий час, поки Пшелуський заспокоїться. Побачить, що варти нічого не досягли, подумає, що Довбуш або вбитий де, або втік.

— Побігає, побігає за нами… Він і не знає, шо нас лише трохи.

Опришки засміялися. їм було приємно відчувати, що от їх тільки троє, а за ними ганяються сотні, не сплять ночей, виставляють варти, тоді як вони, опришки, сплять собі спокійно у сухому.

Олекса багато оповідав молодим хлопцям із того багатства, яким наділив його отець Кралевич. Дивувалися легіні непомалу всяким відомостям з астрономії, фізіології й усяких інших наук. Дещо було таке, чому можна було вірити, а дещо таке, що вислуховувалося з пошаною, а потім підморгувалося товаришеві — шос брехнув наш втаман легко…

Наприклад, земля крутиться. Та який дурень міг би тому увірити? Таже ми усі попадали би…

Зрештою, і сам Олекса, хоч і вимовляв ті слова твердо, а все ж, рахуйте… єкби то сказав чоловік… шо вно, варе, так… лише…

Показував дива своєї печери. Насамперед звертав увагу на тихий, але безперестанний шум, який не вгавав день і ніч. Ніби десь тут текла велика ріка й хвилі її вічно хлюпощуться об скалисті береги.

Потім вів хлопців у глибину печери. Там одтикав якусь діру, засипану галуззям, закладену шуваром, мохом.

Обнажалася дірка, й звідти одразу починало віяти холодом. Шум води ставав виразним і цілком оприділеним: десь тут тече у темноті вода.

Лізли туди в діру і вилазили в іще більшу, прямо вже величезну печеру. Олекса наказував обережність.

— Дивітси тепер під ноги…

Хлопці зупинялися — і з острахом відскакували. Прямо під ногами розверзалася якась бездонна пропасть. Хлопці шукали під ногами гілляк, бо Олекса казав, що натягав сюди дерева без кінця. Світили вниз, але не могли освітити нічого: чорна бездонна яма не показувала нічого, окрім тьми.

Попробували кидати туди засвічені галузки, але вони бистро гасли на льоту.

— К'би так смереку запалив та кинув…

— Нічого не буде, — відповідає Олекса. — Я пробував усєко — гасне оннаково. Таке галузє-сми метав, йке принести міг, — нічо. А