Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Засміялиси Дідушка з Мочернаком — нібито з жєрту, а Дзвінчук: «Ой не смійтеси, ґазди, лиш слухайте, шо вам іскажу».
І оповів їм справді таке, що мусили мати перед Штефаном респект.
Приходить до хати Дзвінчука не більше не менше, як сам губернатор яблонівський пан Колендовський й загинає таку розмову, що от ми, пани, всі добре зрозуміли, що ніякі полковники Довбуша не піймають, доки за це діло не візьмуться самі гуцули.
Так пан Колендовський запропонував Дзвінчукові взяти на себе організацію відділу з гуцулів.
— їм буде платитися щоднини, а коли зловлять Довбуша — кожний дістане добру нагороду. А тобі, якщо ти станеш на чолі, буде ще й осібна нагорода. Така, якої ніхто з гуцулів не має. Я вже балакав з ясновельможним паном воєводою новгородським Иосифом Яблоновським, і він сказав — слухай, що звільнить і тебе, і всіх твоїх потомків від усяких податків, від усяких данин по вік вічний. Розумієш? Скільки не будеш жити сам, жінка твоя, діти й дітей діти — ніхто нічого не буде платити, не буде знати панщини, податків. Воістину королівська нагорода. Ніхто, ніхто з гуцулів не має такого. Пан Колендовський, видимо, знав, що в характері гуцула є оте бажання особливого якогось виділення. Тому підкреслював, що ніхто з гуцулів такого відзначення не має.
Це спокусило Штефана, й він дав згоду. Колендовський обіцяв незабаром виплатити значну суму, а поки що радив підшукати людей.
І от трапляється, що два сильних чоловіка, перші багачі краю, теж беруться помогти справі. Дзвінчук одразу зрозумів, що при такій оказії добре можна поживитися з усіх боків, тому заявив охоту приступити до тріумвірату.
Багачі прирекли зі свого боку поміч, а також участь у зборі людей. І все це було запито добрим могоричем.
Отаке оповів Мечівник Олексі.
Закипіла кров у Довбуша.
— Нехай лєхи настают на наше жикє — ну то вже… Але свої, свої… Я їх не займав, багачів. Я не ходив на їх маєтки, не брав їх вівці. Просив-сми йкос у Д і душки дурничку — терх сиру, а він того не дав. Та я би міг, ідучи з легінями мимо, увесь сир у него забрати, усі вівці, корови, усе майно і саме жикє навіть… Ні… Погано я робив. Не треба було милувати багачів… Треба було їх бити, єк гадє.
І чим більше Олекса думав, тим запекліше ворушилася у нього лють на багачів. Ще якби ця вістка прийшла в якийсь інший час, може би, поставився до того Олекса інакше… Але зараз, коли все руйнувалося, коли життя переділялося по половині й перша половина відкидалася як неудачна, а друга ще невідомо яка буде — в цей момент відчути виступ у спину було особливо трудно.
Але й це були ще не всі новини. Пани обвістили ціну за голову Довбуша.
— Лиш добре не чюв-сми кіко. За живого ніби тисєча левів, а за мертвого шос менче. То тепер жидки уфатилиси та й будут увихатиси. Не дуже довіруй, з ким маєш діло. Кристєнин — і тот си злакомит, а тот доперва…
У Довбуша були не особливо великі стосунки з євреями, але все ж малися у нього свої контрагенти, скупщики, наводчики. В освітленні Мечівника тепер треба було з усім цим народом поводитися обережніше.
Але й це ще не всі були новини. Та скільки ж їх напрєталоси.
— Весна, ади. Пани знают, шо опришки си сходе навесні та й… Чюв-сми, — каже Мечівник, — шо ніби у кождому селі патрулі будут… Єк день, так ніч ходити. Вже по єнчих селах є, видев, і у нас скоро заведут… А найперше, мабуть, у Жєб'ю, бо то така вже дорога… Ти єк ішов, шє не було?
— Не йшов-сми селом, — понуро відповідав Олекса. Це видимо приходили останні години.
— Ає… Шос на вас пани взлостилиси дуже. Знишшіти хтє. Майси на увазі, Оле. Вни вже поставили чертаки по долах, де є ніби пан футкий ци віт. Он у Спасі на Таборищі є чертак, у Зеленици Онуфрак віт поставив чертак на Фешковім городі, над водов. Але му того мало — будує касарні йкіс муровані. Самий видів-сми. На Валех проти зажонду, трохи повисше. Там має бути ніби восько ціле. А то все проти тебе, Оле. Сокотиси, ой, сокотиси. Перечкай де.
— Я на полонини піду…
— А шо маєш там робити, коли овец ше нема. З голоду вмреш.
— Приховав-сми там у їнному місци бербеницу бриндзи та й бочівку горівки, а муку тут озму.
В ту ж ніч закомандував іти на полонини. Волощуки було підняли голос, що на полонини тепер іти безрозсудно, але Олекса так гримнув на них, що вони одразу притихли. Бурчали там щось собі під ніс по-своєму, але пішли.
XXIV
Олекса пішов на Жаб'є… Постанова про патрулі, видно, єсть, але поки влада розколишеться та поки всі оті полковники доп'ють чарку, то можна буде проховзнути на полонини найближчою дорогою.
Іти було мокро, брудно. Земля розтала, і вулиця, єдина вулиця села Жаб'я зробилася непрохідною. Опришки це відчували особливо. Бо гуцул тобі піде у постільцях своїх у сніг, у воду і буде бродити в ній залюбки, але місити постолами грязь він просто не може. Нога мусить бути легка, чоловік має не відчувати її, а тут налипає на ноги по цілому барилу, онучі заліплюються навіки, що їх потім і не одмиєш, і не одтріпаєш;
