Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Тому йшли наші хлопці понуро, мов на власний похорон. Несло кожний свої безвідрадні думи, чвиркаючи по калюжах або лаючись сірчисто, коли нога попадала в невидиму калабаню.
Голосне чавкання шістьох пар ніг могло збудити псів, а під собачий концерт іти було би, ой, як невигідно. Кожний опришок це знав, і тому старався робити якнайменше шуму.
Олекса зупинився. Він нічого не говорив хлопцем про патрулі, щоб не викликати всяких непотрібних розмов, але можливість існування патруля й іменно в Жаб'ю все ж зоставалася.
Зоставивши хлопців під покровом ночі коло самого містечка, не доходячи церкви, Олекса безшумно прослизнув вперед.
Але був недовго. Дуже недовго. Назад біг бистро і мовчки наказав легіням лізти під місток. Всі полізли.
Скоро почувся тупіт кінських копит по грязюці. їхало четверо. Балакали по-панському, нарікаючи на трудність служби й на погану погоду.
Копита застукотіли по виблєках містка. Крізь дірки ляпала грязь.
Патруль проїхав. Довбуш виліз, послухав і пішов круто наліво, звернувши прямо до ріки. Від церкви було досить далеко, то сторожі не почують.
Олексі тепер було ясно, що патрулями обставлено всю дорогу на полонини. Та ще видиш, се байка, а скільки ж то їх невидимих. Що дадуть тобі пройти мимо спокійно, а тоді сигнал — і спереду одні, а ззаду — другі.
Вже каявся, що повів сюди. Було би відразу Синицями. В Криворівні і бер є, а тепер як його через Черемош перебратися? Черемош весняний, многоводний, бистрий. Тут його вбрід ніде не перейдеш.
Можна було рахувати, що десь коло церковного берега може бути дарабчина. Бо то ж ходять люди до церкви з того боку. Підійшли до ріки. Шумить, реве, б'ючися об каміння, хвилі холодні — і великою масою холоду, непривітності несе від цієї водяної площі, не видної у тьмі. Дрібно й самітно почули себе опришки, ставши серед ночі над берегом цієї суворої, невблаганної своєї ріки.
Олекса пішов шукати дараби. Дійсно єсть. Тільки не дараба, а дараб'єтко якесь недоношене. Ледве-ледве можуть поміститися двоє. Але добре хоч така.
Дараба є, а дрюка нема. Десь тут він мусить бути, а де його знайдеш серед ночі? А може, й нема? Може, яке дурне йшло та кинуло дрюк на дарабі, а вода знесла?
Пішов один з хлопців, витяг ворину. Важка вона, трудно боротися з хвилями.
Першими подалися Довбуш і Орфенюк. Дарабчина зразу потонула вспід, так що їхати довелося, стоячи по коліна у воді. Довбуш вертить важкою вориною, як легеньким яким патичком, отже, переїхали бистро. Олекса, не доходячи до берега, передав ворину Павлові, а сам стрибнув.
Захитався Орфенюк і ледве не впав. Для нього ворина вже була тяжка, й поки він переправився, його сильно знесло наниз. Там берег вже був недогідний, і довелося тягти дарабу вгору, талапкаючися у воді. Словом, «приємностей» було багато.
Коли переправлялися останні два волощуки, то вони замалим не потопилися. Довго лаялися по-своєму, по-волоськи, обтрушуючися, бо попадали у воду й вимокли геть. У одного й шапка попливла. В тобівках вода, в пістолях вода…
А тут іще до. того й дощик почав моросити. Та хоч би дощ, одвертий, щирий, а то таке, дощівниця якась. Трусить, як через полотно, зате обіцяє трусити так днів два.
І єдине, що хоч трошки потішало, — це що виховзнулися з-під контролі в. Нехай собі тепер ходять патрулі.
Ідуть шестеро темною ніччю, а куди — самі не знають. Отаман веде — він мусить знати. Й Олекса, видимо, знає.
З яких ознак, з яких констеляцій каміння, контурів і угруповань — хто знає, а тільки йде певно.
У кожного одна тільки думка — де би обсушитися й обігрітися. Як би добре було тепер десь у хаті на печі або у корчмі веселій, залитій огнями, під звуки флояри би потанцювати та випити яку чарчину-другу — одразу би нагрівся. А найкраще — під теплим боком веселухи, ситої молодиці, що як здавить коліньми, так аж дух захоплює.
І куди він нас веде, оцей похмурий та мовчазний ватажко? Доки так іти мокрому лісом, трусити на себе дощ із смерек, вимочуватися у кущах? Та ну його к чортовій матері із таким життям проклятим.
Почало світати, коли вийшли на полонини. Еге… Холодно й тут та непривітно. Хтось ізняв пишний ковер цвітистий, що лежав на полонинах, і поклав витерту ковдру руду жебрачу, з дірками й плямами. Сірі тумани повзуть, іменно сірі. В літі мрєчі, то вони білі й пухкі, як хмариночки веселі. А оце налазить на тебе важкий кисіль якийсь, що в ньому дихати трудно і ходити не хочеться.
Сіли на відпочинок. Волощуки щось хвилюються. Аналія — він веде перед серед них — нараз питає:
— А де то ми нарешті йдемо?
Тон зухвалий, нарвавий, Олекса чує його й умисне задержує відповідь.
— Ідемо обсушитися.
— А витак?
— А витак я іскажу.
— А ми хочемо знати тепер.
— А я не хочу говорити.
— А ми таки си напираємо.
— А я не маю охоти вам казати.
Волощуки притихли. Бо це гра не з ким, а з Довбушем, проявлення сили якого вони мали нагоду бачити не раз. Треба або скоритися, або йти напролом. Аналія вибирає останню дорогу. Рвучко кидає:
— Бо ми ухвалили йти на Герду.
Це було село на угорськім боці.
