Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

Ващук пішов і скоро явився з Дувидом.

Се був високий барчистий єврей із смілим поглядом, рішучими рухами. Він ніс наповнені чимось бесаги. Увіходячи до хати, став на порозі і, наслідуючи найкрутіший акцент своїх земляків, наспівував: Олексички Довбушю, Ти не знаєш, що везу? А я везу кунички, А я везу білички, Ще й рибкє суху.

І реготався на всю здоровенну й широченну свою глотку.

Гуцули теж сміялися, бо це був усім відомий анекдот про одного єврея з Маняви, який усе хвастався, що Довбуша не боїться, що він завжди його обдурить та й таке.

То він раз їхав додому із крамом, і вже йому зосталося дуже близько. Він навіть посмілішав настільки, що заімпровізував собі пісню.

А Довбуш вийшов з-за кущів і забрав у нього весь товар. Просто тому, аби доказати, що Довбуша декому таки слід боятися…

Це стало скоро відомим по всій Гуцульщині, і не раз у корчмах підохочена гуцулія підспівувала своєму орендареві: «Олексички Довбушю!»

В устах Дувида, що був сам євреєм, це звучало особливо пікантно, і гуцулія реготала.

Товариський і веселий чоловік був сей Дувид. Одразу став членом компанії, частував усіх горілкою, що приніс її цілий боклаг, висипав із бездонних своїх кишень ласощі для жінок, співав гуцульських пісень, співав єврейських.

Ващук нахлестався вже досить і просив Дувида, аби той його лаяв по-єврейськи, аби послухати, як то воно виходить.

— Найпущими словами, лиш аби по-жидівському.

І Дувид почав сипати найтяжчими прокльонами ще за часів Авраама й Ісаака, перехованими у вічних традиціях тулацтва, підсиленими в Іспанії й розквітлими до махровості вже на Русі.

А Федір уважно слухав, піднявши вказуючий палець догори.

Коли йому се набридло, предложив помінятися ролями.

— Ано-ко, типер я тебе по-нашому.

Та як запустив, то жінки вже й вуха затикали і реготали, аж качалися і просили перестати, але запаси Федора були невичерпальні, й він садив, захопившися блискучістю власної імпровізації.

Взагалі було весело. І тільки одна особа тут наче з іншого світу — це Єлена. Сказав їй чоловік іти в гості — встала, готова йти. Здивовано сказав їй, що треба ж убратися, в люди йдучи, — убралася не цілком дбало. От прийшла, сидить. Дадуть чарку горілки — вип'є. Ще дадуть — ще вип'є, але, видимо, це не робить на неї жодного впливу. Тільки біле обличчя почервоніло трохи.

Вже коло неї ґаздиня й ґазда, сусіди, а вона відповість, що запитають, або подякує і знов мовчить. Так і махнули на неї рукою, веселилися, як хто вмів.

Дувид усе частує Олексу.

Воно ніби так і підходить за рангою, але-бо в його настирливих частуваннях Олекса ще щось відчув. Здалося, ніби Дувид для чогось хоче зробити Довбуша п'яним. А сам не п'є.

Олекса рішив вивідати, що в Дувида на думці. Тому почав удавати оп'яніння. Це було тим легше, що таки й справді було випито чимало. Чим далі, тим Олекса був п'яніший, і нарешті розварився зовсім.

Тоді Дувид відвів його вбік і почав здалеку. Олекса знав, що у гуцулів така вдача, і оце гуцульські євреї перейняли — чим важливіша справа, тим більше здалека її починають, особливо, коли справа делікатна.

От і Дувид почав скаржитися на тяжкі часи, на погані заробітки, на загальні утиски, які от, мовляв, торкнулися і вас, пане отамане.

— О, я знаю, єк то за вами, пане Довбуш, вганєют, знаю. І смолєки, і волоська хоругов, і надворні міліції, а оце і на Угорщині, й на Волощині приготовлено на вас дещо. Знаю я, все знаю… Знаю, може, й те, чого ви не знаєте, — нарозспів казав Дувид і моргав одним оком.

Очевидно, натякав на спілку Дідушка, Мочернака, Дзвінчука. Олексі хотілося сказати: «А я знаю те, чого ти не знаєш», — але задержався і вдавав п'яного далі.

Нарешті Дувид підійшов до суті. Показалося, що він хоче взяти підряд на Довбушеві рабунки. Пропонує зараз більшу суму, а за те Довбуш віддасть Дувидові усю здобич, яку здобуде за рік, властиво, за сезон, у польськім краю.

— Я знаю, що я страчу, я знаю, але я вас люб'ю, пане ватажку, і хочу вас піддержати, бо коло вас трудно.

Гендель собі був як гендель — кожний хоче заробити — але чомусь Олексі стало наче гидко від того. Та проте він рішив гроші від Дувида таки взяти, бо грошей треба зараз. Є там приховані в різних місцях гроші, але то нехай на тяжкий час. Та ще за ними йти — а ці самі в руки йдуть.

Вдарили з Дувидом долонями, запили могорич. Дувид сказав, що завтра принесе частину грошей, а частину згодом. Довбуш поставився рішуче: або всі, або нема згоди.

— Ти знаєш, єкий мій рабунок. Мій рабунок такий, шо відразу тисяч левів. От єкий мій рабунок. Я єк піду куда — я вже знаю. О, я вже знаю це.

І почав немилосердно хвастати. Це було так по-гуцульському й так похоже на п'яного, що Дувид не міг мати жодних сумнівів і згодився виплатити всі гроші не завтра, а таки зараз, в надії, що п'яного чоловіка можна буде обшахрувати.

Пішли до Олексової хати, й там серед ночі Дувид бистро сипав і рахував гроші. Але общитати йому Довбуша не вдалося, бо кожен раз як цифра мала тенденцію перескакувати, Олекса хапав за руку Дувида й вказував на помилку. Дувид аж розсердився й останні гроші то вже рахував незадоволено. Потішало тільки те, що в загальному гендель був удачним.

На слідуючий день Олекса пішов з хлопцями до Ямної. Хотів зробити сестру посередницею зв'язку з краєм.