Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— А єк ти суди си приблукав?

— Мене узєв Головач… ід вам…

— А ци ти мене знаєш?

— Знаю…

— Видів де?

— Ні, ніде не видів-сми…

— Аз чого пізнаєш?

— Так…

— Ну, кажи далі.

— Єк узяв нє Головач, то водив три нни полонинами, ади, плутав слід. А витак звелів присєгати на пістолеті, шо я вже буду опришком. Та потому привів аж суда.

— І кіко вас було?

— Шіск… Головач семий.

— Та й вже?

— Ні… Витак зачєли сходитися до него легіні то по два, то по три, ба з інної кєчіри, ба з другої та й найпрєталоси нас сорок і три.

— …Сорок три, — прошепотів Олекса.

З оцими сімома то було би власне півсотні. З такою силою можна було би багато наробити — і от усе пропало.

— Та й так ми ту жили… Ночував-сми коло ватри з Головачєком. Ми мали сир, вівці єлові били, пекли і їли.

— А варту, варту, варту ставили?

— Ні.

— Я так і знав.

Довбуш закрив собі очі лівою долонею.

— Головач казав, шо тут таке місце, шо варти не тра.

— А витак вас напала ровта? Кінна?

— Ає, кінна. Шош троха ми си відбивали, але не всі. Я відбивавси, й мене вранено. Я впав і лише видів, шо Головача смолєки присіли, лиш не знаю, ци го вбили, ци нє. Видів-сми лише, шо зброю ви него забрали — пушку, пістолети і рогатину. А витак знепритомнів я та й кіко так лежев — не знаю… Тепер устав-сми, але йти мені кєшко.

Олекса пішов до місця бою.

Великої битви, мабуть, не було, але все ж лежали два трупи, цілком голі. Видно, смолякам мало було утримання пана гетьмана коронного.

Олекса перевернув мертвих лицем догори. Обличчя були незнайомі.

— Хто то? — питав Пилип'яка.

— Не знаю я нікого, бо ту не було мені знакомих.

Довго мовчки стояв Олекса над трупами. Стояли мовчки й хлопці. Тільки Пилип'як не міг стояти і сів.

— Шо ж, — тихо й роздільно сказав Довбуш. — Тра поховати. Рийте могилу.

Орфенюк і Михайло взялися довбати бартками. Не підходяще було се орудіє для копання землі, й справа посувалася мляво. Олекса сказав:

— Довго так будете копати? Виверніть смереку — і буде вам готова могила.

Михайло подивився на Довбуша й спочатку не зрозумів, як це можна вивернути з коренем таке велике дерево. Але бачить, що Орфенюк не дивується, пішов і собі шукати смереки.

…Оце, мабуть, кінець… Що зроблю я сімома душами? А нових… поки набереш… та ще які будуть?.. Даремні були всі заходи, даремне пролилася кров. Жодного повстання я не викликав і бачу тепер, що дурним був, коли надіявся викликати…

Низько звісив голову Олекса. Тяжко було розставатися із мрією стількох літ, виводити в тираж усю свою діяльність і сказати собі: всує старався, всує клопотав…

Ну що ж… Видно, доля така. Розпущу отсих хлопців, най ідуть, куди хочуть. А сам подамся з Єленою у Молдову. Куплю грунт, і нехай бідна жінка хоч трохи одпочиває. А там далі видно буде. Може, обставини інакше складуть ся. Може, вдача людська відміниться, як припруть добре пани… А може, Єлена вмре, бо вже, видко, на божій вона дорозі. Тоді я буду сам, ніщо мене не в'язатиме. Доберу хлопців, яких сам ісхочу, й тоді… Ой, тоді держись, пани.

Підняв голову. Зітхнув. Рішення було прийняте і… якось одразу все по-іншому освітилося. Гляне на хлопців — а вони наче чують все. Гляне на гори і думається: та чого ж я й досі тут? Мені ж уже треба бути в другім місці…

Дивиться, як то хлопці моцуються коло смереки, а вона стоїть. Тільки злегка вершиною шепоче.

Олекса усміхнувся.

— Ано-ко, уступітси.

Хлопці стали набік. Олекса підпер плечем деревину й потис. Тривожно заметалась то туди, то сюди вершина, а в одній стороні коріння, наче щось велике і горбате, почало вилазити з землі. Щось там рвалося у землі, якісь пута, що, мабуть, сковували оте звір'я.

Трудно і важко почала підіймати смерека край свого коріння. Вершина почала описувати дугу величезного радіуса. Спочатку поволі, потім скоріше, скоріше і з шумом опустилася, ламаючи гілля, на землю. Під корінням одкрилася досить глибока яма.

Хлопці дивилися з захопленням. Пилип'як, так той роззявив рота і так і зостався. Михайло покрутив головою.

Тіла убитих принесли і поклали в яму. Почали присипати землею, але Олекса припинив.

— Доста! Шє треба смереку присипати. Берітси за галузе.

Хлопці взялися за гілля й почали тягти. Олекса підняв вершок. Потім присів і підставив плече. Потім наче підкинув трохи дерево, бистро обернувся й підставив спину. На широкий чотирикутник кептаря м'яко лягло дерево, як у постіль.

Олекса поволі ступав, хлопці тягли за гілля — і скоро смерека стала рівно.

— Обсипайте землев.

Хлопці обсипали землею коріння й утоптували ногами.

— І що вона — прийметься? — питав Михайло.

— Видев, не. А може, трохи підтримається, коли коріння багато лишилося.

— Та-ак…

Михайло чомусь особливо довго протяг це слово. Потім показав рукою:

— От сюди Польща?