Закон Хроноса - Томас Тімайєр

ви перебуваєте. У храмі заборонено виявляти агресію. Ми зібралися тут, щоб тихо й мирно все обговорити. Ми вислухали обидві думки, і тепер я хотів би запитати вас, як нам слід поводитися далі. Існує три варіанти. По-перше, ми можемо проігнорувати газетну статтю й не звертати на все це ніякої уваги. Чи вважає хтось, що нам потрібно зробити саме так?

Руку підняв тільки брат Ісмаїл.

— Другий варіант — це вважати Карла Фрідріха фон Гумбольдта потенційно небезпечним і прибрати його з дороги. Прошу підняти руку тих, хто підтримує цю точку зору.

Жодної руки.

— І третє. Будемо спостерігати за цією людиною, відзначати всі її успіхи і, в разі потреби, вживемо заходів. Якщо виявиться, що побоювання брата Георга виправдані, зберемося знову й обговоримо наші дії. Прошу голосувати.

Піднялося шість рук.

— Прекрасно. Вважатимемо, що це рішення прийняте більшістю голосів. На цьому засідання закінчене. Побачимося наступної п’ятниці — як завжди.

10

П’ятниця, 11 червня 1895…

П ісля відвідування замку життя в домі дослідника знову ввійшло у звичну колію. Обов’язкові ранкові заняття, хатня робота, вільний час. Ані найменших натяків на шторм, що бушує у світі. Смерть імператора викликала в Німеччині справжню бурю. Новини доходили поступово. Цензура не дозволяла газетам писати про все, що відбувалося на вулицях, але й того, що потрапляло на сторінки, вистачало, щоб надія згасла. Говорили про страйки, демонстрації, грабунки. Повідомляли, що з метою припинення безладів і повернення озлоблених робітників на фабрики й заводи було утворено військовий уряд. Але в особняк дослідника нічого цього не доходило. Це були б чудові літні дні, якби молодих людей не долала болісна цікавість.

Щойно було перероблено всю хатню роботу, Оскар і Шарлотта йшли до озера й проводили теплі червневі вечори за бесідами з вудкою в руках. Іноді риба таки клювала, і це ставало приємною розмаїтістю до звичної вже солонини, що майже не сходила зі столу.

Побачити Гумбольдта можна було нечасто. Він перебував то у Пфефферкорна, то в лабораторії або в майстерні, а якщо вже траплявся на очі, то односкла дово відповідав на запитання й знову зникав. Це прагнення тримати все в таємниці нервувало Оскара. Сподівання зазирнути до майстерні в лісі так і не виправдалося. Що робив там Гумбольдт, було великою загадкою, і залишалося тільки чекати, доки дослідник сам не заговорить.

Оскар витягнув із бляшанки черв’яка й насадив на гачок, закинув вудку й закріпив її на спеціальному кріпленні на зарослому травою березі. По небу рухалися жовтувато-рожеві хмари, і зграя голубів летіла до будинку. Із заходу віяв м’який вітерець, дерева тихенько шуміли.

Юнак ліг на траву й схрестив руки за головою.

— А я ж було і справді вирішив, що після візиту до Пфефферкорна він, нарешті, покаже нам велику машину, що будує в лісі. Але так і не дочекався.

— Гадаю, його турбує те, що зараз відбувається,— сказала Шарлотта й намацала його руку.— Інакше навіщо йому щодня бувати в місті? Повідомляють про десятки вбитих, і ситуація з постачанням погіршується. Та й після розмови зі Штангельмайєром він став дуже недовірливим. Почекай, рано чи пізно він усе розповість.

— Ненавиджу очікування,— кинув Оскар.— Ніколи не вмів довго чекати. Але зараз краще відігнати ці думки, зараз для них не час,— він посміхнувся й хотів притягнути дівчину до себе, але та, сміючись, відкотилася вбік.

— Краще тобі стежити за рибою, а то вудку знову потягнуть. Пам’ятаєш, як тобі вже довелося пливти за вудкою?

— Невже потрібно знову про це нагадувати? — Оскар спробував підповзти до неї, але Шарлотта виявилася моторнішою.

Вона легенько штовхнула його в плече, і він скотився вниз по схилі. Відразу підскочив і кинувся до неї.

Йому вдалося схопити Шарлотту за ногу, але вона продовжувала, сміючись, вириватися. Опір був несправжнім. Він швидко обхопив дівчину й схилився над нею. Щоки в неї розчервонілися.

— Тільки спробуй,— шепнула вона.— Я перетворю тебе на жабу.

— Ну-ну,— посміхнувся він.— Якщо я стану жабою, то вночі заберуся до тебе в ліжко. Подивимося, що ти тоді скажеш.

Він наблизив до неї обличчя, але раптом у кущах пролунав шум. Звідти, пихкаючи, вибрався Мицик із мокрим від поту обличчям. Він розгублено зупинився й витріщився на парочку.

— Я заважаю?

Шарлотта сіла й заправила за вухо пасмо волосся.

— Ні, звісно.

Губи в Мицика розтяглися в широкій усмішці.

— Вам потрібно додому,— сказав він.— Гумбольдт хоче вам щось сказати.

Оскар подивився на Шарлотту.

— Щось сталося?

— Привезли якийсь великий ящик. Пан Гумбольдт побачив ім’я відправника й відразу ж послав мене по вас. Ходімо!

— Просто зараз?

— Авжеж!

— Добре,— простогнав Оскар і підвівся на ноги.— Якщо треба… Але мені здається, це фіктивна тривога.

Він допоміг Шарлотті підвестися.

З обличчя Мицика не сходила задоволена посмішка.

Ящик виявився завбільшки приблизно метр на півтора й був збитий із темних дощок. Щоб зняти його з візка й поставити на землю, знадобилося четверо людей. Коли ящик опинився внизу, «вантажники» з натугою відсапалися.

Мицик не зводив із ящика цікавих очей.

— Що там може бути?

— Навіть не уявляю,— пошепки відповів Оскар.— Але знаю точно, він важкенький.

— Розпишіться, будь ласка, отут,— сказав власник візка й сунув під ніс Гумбольдту, який важко дихав, аркуш паперу. Руки в нього тремтіли. Гумбольдт узяв папір, розписався й щедро дав на чай. На обличчі чоловіка відразу ж з’явилася посмішка.— Допомогти вам занести вантаж у будинок?

— Ні, дякую,— відмовився Гумбольдт.— Самі впораємося. Ви сьогодні й так добре попрацювали.

Він почекав,