Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Сам із Крицєковим і Орфенюком подався до Ясеня.
Єлена вже справилася. Купив іще Олекса в корчмі бочівок горілки, усе на коні й вирядив до хати з Крицєковим і Павлом.
— Сокотітси. Помнєтайте, шо раз, оден раз у чім сі проступите — пропали й ви, й ми всі. Оден хтось за вами назорит — і вже кінець.
Хлопці прирікали, що будуть обережні. І сам Олекса подався до Косова.
Неудача була. Головчак сам вихопився тоді й служив далі у Косові. Але все ж до вербування хлопців він одинокий, і тому Олекса хоче поручити йому новий весняний набор. Головчак почухався, але згодився, бо як-не-як мав одразу на руки порядну суму.
Місцем збору призначив Олекса таки Стіг.
— То найдогідніше місце. Єк ви так допустили, би на вас там напали, — не можу порозуміти.
— Та єк? Мене не було, а хлопці нові…
— Не лише нові, там були й старі.
— А шо з того, шо були? Оден каже — про мене, другий каже — про мене. Та й на місце, бо місце справді — крашшого на всі гори нема.
— Тож тепер не дуфайте на саме місце, а ставте варту. Я так: шо Пшелуський був на Стозі, то бирше не піде, ме думати, шо ми вважаємо то місце за спаскуджене.
На тому й стало.
Приїхавши до хати на Джерджі, Олекса застав новини: Крицєкова поховали.
— Єк?.. Шо?..
Оповідали не цілком вірогідні речі, але оповідали всі одноголосно і однаково. Виходило, ніби Крицєків сам застрілився…
Зосталося в Олекси всього шестеро легінів — і з ними ото засів ватажко на довгу, темну, самітну зиму.
XIX
Порівнявши теперішню зимівлю у гурті із звичайним перебуванням у зимівнику, коли ото вириє собі десь чоловік яму й сидить там майже безвихідно, то таки було добре. Особливо напочатку, коли ще малося стадо овець у п'ятдесят голів. Хлопці залюбки його пасли — то ж була одвічно улюблена робота. Готували сіно на зиму, рвучи траву руками або зрізаючи ножем.
Взагалі весь час проходив у роботі: той пасе, той доїть, той сіно збирає, той їсти готує, той дрова на запас тягає, той на варті стоїть удень, а той вночі. Усім є діло, й днина проходить непомітно.
А ввечері сідають при вогні — й починаються безконечні оповідання, спів, музика.
Михайло дивувався, що у гуцулів усі майже пісні на один голос, і затягав своїх, степових. Широтою віяло від тих тягучих звуків, сумом безмежним народу, що віддав за свободу свою стільки, як ніхто, і все ж тої свободи немає.
А опришки слухають тих журних переливів і зітхають. І не похоже це на їхню скучну коломийку, але йке ж то вно файне… Вивчив Михайло скрипаля-волоха грати козачків і показував хлопцям, як запорожці танцюють. Після одноманітного гуцульського танцю повний життя, рухів і жестів запорозький козак здавався фейєрією блискучою. А як іще візьме Михайло дві шаблі в руки, а в зуби кинджал та як почне танцювати, кресати шаблю об шаблю, а потім обома шаблями об кинджал, то аж іскри сиплються — ото є на що подивитися…
А потім оповідав про свій край. З тугою згадував своє село, зруйноване поляками, чарувався красою степів. Тільки тут, на сім пункті, ніяк не міг порозумітися з гірняками — поняття краси природи у них були різні.
— Як вийдеш ранком у степ та оком кинеш — усе рівнина. Тільки могили стоять та з вітром розмовляють… — Відчував він, оцей степовий житель, і розумів вранішню розмову вітру із могилою сумною…
«Здорова будь! — тихо прошепоче легкодух і жартун. — Як ся маєш? Все стоїш на однім місці та журишся. Кинь журбу — ні нащо вона не потрібна. Будь, як я. Носись над травами, заглянь у ярок степовий, у балку зарослу, закудлать вовну на жирному хребті барана, зірви бриля у пастуха коло отари. А схочеться напитись — війни понад самітною криницею степовою, що зродила таку ж самітну одним-однісіньку вербу».
А могила зашелестить пожовклою травою й тихо-тихесенько відповість:
«Ох, братику… Якби ти жив стільки, як я, якби ти бачив стільки, як я, — відхотілося би тобі і сміхів, і жарту. Наносили землі та й додому пішли… І ніхто не згадає. Нас тут триста, як шкло, товариства лягло… ох, братику…»
І затремтіли трави на могилі, струсонули сльози-роси, сипнуло різнобарвним діамантом на скривавлену тисячу разів землю. «Знаєш… нудно з тобою, сестро. Полечу краще. Он байрак. Давно там не був. Старий пугач чи живий ще? І квітки, що пестив я та голубив колись… мабуть, зів'яли давно… Ну, не біда. Нові наросли для мене. Буду їх цілувати, забиратись у саме сузір'я лепестків і там лоскотати та сміятись. Прощай!»
І зірвавсь — полетів, сумувать не схотів.
…З-за Дніпра із села луна гаєм гула… треті півні співали… Стрепенувся байрак…
Не такими словами, але чулося все те в розмовах козака Михайла, рисувалося в пов'язанні його фраз, підкреслювалося жестом, яким він ті слова супроводив.
— Як вийдеш на зорі… Росяно… Он далеко якісь дерева синіють… І чомусь так хочеться тобі співати… Бо воно отож неначе все співає. Ніби мовчить — а співає… Та як затягнеш і собі, голосом поведеш: «Ой зійди, зійди, зіронько та вечірняя…»
— І ото у вас усе таки рівнина?
— Усе рівнина. І день ідеш — степ, і два ідеш — степ, і три…
— Я бих умер.
