Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— Оце пригадалося мені… — Він згріб бороду в кулак. — Та ти, мать, пам'ятаєш, сотнику… Було це на постої під Калинівкою… Приходить до мене зв'язковий, каже, від Докса. Такий собі чистенький, інтелігентик… А я їх зроду-віку не смакую. Щось там приніс, про якісь наші з ним зустрічі розпатякує. Я слухав, слухав та й кажу: «Ану, роззувайся, голубе…» Він туди, сюди смик… Роззувається, а онучі в нього енкаведевським складом пахнуть! Кажу хлопцям — беріть сиксоту! Він туди смик, сюди… А я роззувся і йому під носа свою онучу. Ось як самостійна пахне! Беріть його, хлопці, й повісьте на моїй онучі. Нехай і в смертний час не забуває, паскуда, як вона пахне…
У бункері мовчали. Тур, насупившись, про щось ніби своє думав. Решта не наважувалися встрявати. Гість обмацав кожного п'яним поглядом і розлив у кухлі спирт.
— Запивайте водою, панове, бо, може, для декого буде заміцний…
— Ну, ще по одній, та й по всьому. Пора і відпочити… Ніч надворі.
— А так, так… Пора, — погодився Еней. — Ну, за тих, хто бачив не лише кров, а й сукровицю…
Випили мовчки. Андрій підвівся першим. Його нудило від цього брудного, вошивого амбіціанта більше, ніж від мертвяка, якого кілька годин тому закопали.
— Дякую за гостину, друже провіднику… — кинув Андрій.
— Ви, Максиме, поки що не вкладайтеся спати. Я скоро зайду до вас на розмову. До речі, як рація, чи справна?
— Усе гаразд. Працює.
— Це добре. Йдіть.
Троє молодших вийшли.
— Візьміть мого пледа, друже Енею… А в голови покладіть свою сардачину. Та й будемо спати… Правда, мені ще треба хвилин кілька погомоніти з радистом… А ви відпочивайте. — Тур простяг руку, щоб прикрутити в лампі світло. Цієї миті рука Енея лягла на його плече.
— Погомоніть зі мною, Туре… Розкажіть, як воно там? Що нового?
— А що вас, власне, цікавить?
— Все! Ми ж тут… як кроти по норах.
— Нового багато, а от втішного, на жаль, мало, — по паузі мовив Тур. — Розкол, на нашу біду, триває. Бандера і Лебедь розходяться все далі.
— І чого вони не мирять?
— З Бандерою ніхто не хоче сідати за один стіл, тому що був пов’язаний з абвером.
— А Лебедь, ні? Та я на власні очі бачив у Львові отакенну афішу за його підписом: Микола Лебедь, обер-лейтенант другого відділення. А це хіба не військова розвідка? Хіба, прошу пана, то не абвер?
— Воно-то так, проте… Бандера — це вже застаріле політичне поняття, а Лебедь зумів виставити себе лідером більш гнучкого організаційного крила. Його погляди демократичніші, й це імпонує сьогодні американцям більше, ніж колабораціонізм Бандери.
— Так, так… Граємось у демократію. Вже бачили ми ту демократію ще в сорок четвертому. Коби не тверда рука Степана… Забули, забули вже крем'янецьку відправу…
— Ні, Енею, ми при твердій пам'яті.
— То чого ж знову за демократію завели? Вам мало Павленка, котрий усю ОУН ладен був зліквідувати… Чи, може, й там, по закордонах, до ваших любих демократів теж більшовики підшилися?
— Ні, друже Енею, не підшилися. Все просто і закономірно: старе дерево дає нову брость. Згадайте, як з'явилася на світ божий ОУН бандерівців. Сьогодні ця гілка всихає. Супроти історії, супроти доби, супроти власного народу вона нікчемна, бо безславно програла свою ставку на Гітлера.
— А так, так… Ми старі, віджилі нікчеми, а ви молода брость… Ми догниваємо тут по схронах, а ви там граєтесь у політику. А так, так… Так воно завжди було: одне молоти язиком, а друге — перти плуга. Скажу я вам, Туре, рано ви списуєте Степана… Рано! Бандера — знамено, а хто такий Лебедь?
— Те має визначити час… А поки що ОУН бандерівців гирями висне у нас на ногах.
— У кого це, у вас?
— У мене, у вас… Адже ви теж сповідуєте засади УГВР.
— Я? Я вірю в Бандеру, і тільки в нього! — рішуче рубонув рукою повітря Еней.
— А підкоряєтесь наказам Леміша, а він, як вам, певне, відомо, є генеральний секретар УГВР, що веде оружну боротьбу за українську…
— Хай так, — урвав Еней. — Хай так, хоч яка вже там боротьба…
— Ні, друже, підемо до кінця. Ви визнаєте цей факт?
— Та визнаю, а куди ж я подінусь…
— Так чому ж не ми, а хтось інший повинен репрезентувати інтереси воюючої України там, як ви кажете, но закордонах?
— А так, ми, і ніхто інший. Тільки чому Бандеру в тінь?
— З наказу Леміша на чолі організації стоятиме триумвірат: Ребет[15], Матла
