Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський

що не вдалося вискочити з бункера. Коли б не та пісня… Тур ніби довіряє, навіть вирізняє з-поміж інших, але то лише до пори. Грається, як кіт з мишею… Що значить ця телеграма? Підтвердження якого мандата? Хто дав їм той мандат? Хто уповноважив виступати від імені… Підписана якимось Лісовим і ще Ковалем, а вони її й у вічі не бачили. Ні, тут щось не так. Щось ви приховуєте, друже провіднику… Але що саме? Як там далі?… Цей мандат є тимчасовим, бо УГВР в краї має намір вислати за кордон свого компетентного представника для врегулювання, вирішення всіх актуальних питань відносно становища в краї… І знову підпис: В. Коваль. Голова генерального секретаріату УГВР, полковник… А може, це Еней, адже і його називають полковником? А Лісовий? Мабуть, і він мав би спочатку прочитати, перш ніж ставити свій підпис, адже не хто-небудь, а член президії колегії. Та ні, де той секретаріат, де та президія, коли Тур нікого, крім вошивого Енея, ще не бачив. Такі широкі повноваження дають після представницького обговорення на з'їзді чи конференції, де ці рішення мали б прийняти, а тут не встиг закопати парашута, як уже: номер 62, 63! Миколі Лебедю! А чому не Бандері, про нього ж мова? Передавати доведеться і на Цеппелінштрасе, і на хвилю американського розвідцентру. Що за цим криється? А що, власне, криється за тим, що ти сам з американської розвідшколи потрапив до боївки, якою опікувались Бандера і Ленкавський, а вони, як відомо, пов'язані з англійцями. Тільки безсилля і цілковита безпорадність тому причиною. Боївка мала б збирати розвідувальні дані для англійців, а передавати доведеться на американський розвідцентр… Ні, варто походити з ними ще трохи, визнати якомога більше, а вже тоді прийти не з порожніми руками. Мовчати, слухати, набирати в пам'ять…

І куди з цієї криївки поведе їх Еней? Тур щось казав про Леміша. Вже збагнув, що Леміш, Кук, Коваль — одна й та сама персона: головнокомандуючий…. Ох, незле було б визнати, де переховується цей полковник Коваль…

Сон підкрався зненацька і таки зморив хлопця.

Другого дня, надвечір, вийшли в ефір. На Цеппелінштрасе, як і було домовлено, Андрій відстукав відкритим текстом: «Прибув щасливо». Відповідь отримав ще коротшу: «З богом». На хвилі розвідцентру на них чекали Ромер і Лебедь. Тур зрадів такій увазі й наказав негайно передавати зашифрований текст радіограми. Андрій узявся до роботи. Коли було передано текст і він перейшов на прийом, у навушниках пролунало: «Дякую, Василю! Микола Лебедь». Цю радіограму передали відкритим текстом.

— Що? Що там? — нахилився до рації Тур.

— Дякують якомусь Василеві… Кінець зв'язку. — Андрій зняв навушники і вимкнув живлення.

— А хто сказав? Як саме?

— Отак, як я вам: «Дякую, Василю! Микола Лебедь». Та й по всьому.

Тур, мабуть, чекав більшого, бо трохи засмутився, проте дістав із кишені ще одного папірця і подав радистові.

— Закодуйте, Максиме… Дорогою десь зупинимось і передамо…

Андрій поклав поперед себе шифрувальний блокнот.

«Номер 64, 65, 66. Провід «Організації українських націоналістів» на українських землях підтверджує, що Бийлихо (Ст. Бандера) відійшов від постанов III надзвичайного великого збору ОУН, він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН. Провід сподівається, що Бийлихо (Ст. Бандера) в ім'я єдності ОУН припинить розкольницькі дії. Провід ОУН вважає поки тактично недоцільним повністю усунути Бандеру від участі в ОУН. Провід ОУН на українських землях уповноважує Ребета, Матлу і Бандеру взяти тимчасово керівництво ЗЧ і реорганізувати ЗЧ згідно з пропозиціями проводу ОУН на Україні. З пропозицією ознайомити Бандеру.

Голова проводу ОУН на українських землях

Ю. Леміш».

Тексти радіограм — і тієї, що вже передана, і цієї, за номером 64, 65, 66, без сумніву, заготовлені в Мюнхені. Лебедь, який дякував Василеві за першу, за цю дякуватиме ще більше, адже вона розв'язує руки, дає поштовх до дії. Йдеться про повалення Бандери! І знову цей Леміш. Його ім'ям хтось нагострився турнути Бандеру з трону. Хто? А може, сам Лебедь? Треба в усьому розібратись, а вже потім приймати рішення. Американський розвідцентр чекає його виходу в ефір через тиждень. Хтозна, як обернеться для нього цей тиждень?

У горах споночіло швидко, а в лісі й поготів. Уже годину після виходу в ефір боївка була в дорозі. Поспішали якомога далі відійти від бункера, напевне, вже запеленгованого чекістами. А ніч видалася хоч в око стрель. Еней вів їх такими глухими стежками, які й удень розгледіти важко. Андрій звернув увагу на вельми промовисту деталь: Тур поміняв місцями Грицька й Мару. Тепер Мара йшов у хвості, а Шпинь сопів Андрієві в потилицю. «Що б воно значило? Може, зрозумів, чого я тоді вилазив з бункера? Ні, тут не обійшлося без нашіптувань Лиса. Той уже так хвостом мете перед провідником, що гидко дивитись…»

Усе тут було гидким Андрієві. Серед цих чотирьох, з якими доля так несподівано пов'язала його, не було жодної щирої душі. Від їхнього постійного говоріння про високе служіння народові відгонило безсоромною брехнею, від слів — облудою, від них самих — брудом і відразою. Все більше насторожувала, вочевидь, кимось непогано вигадана афера з мандатом для УГВР. Страшне як не хотілося бути причетним до неї, та що вдієш? «Гадаєш, що так уже й нічого не можеш зробити?» — сам собі ставив запитання Андрій і сам відповідав: «Можеш, ще й як… Адже від тебе належить, буде чи не буде передано радіограму за номером 64, 65, 66. Варто, приміром, зіпсуватися рації, й усі їхні хитромудрі мандати полетять в помийницю, а не в ефір. Але як її зіпсувати? Тур уже дав зрозуміти, що хоча сам і не вміє працювати на ключі, але добре знає систему радіозв'язку. А може, він і в техніці розбирається, може, навмисне не розкриває того перед тобою, а коли що не так, не за руку — за горло вхопить».

Ліс несподівано закінчився. Гора відкрила полонину, порізану глибокими зморшками яруг, урвищ, зсувів.