Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
«Павленко зкурвився… Читай! Уголос читай, най і він знає, яку гадюку ми пригріли…»
«Друже провіднику й головний командире! — Еней читав свого доноса, але тремтів і боявся впустити бодай одне слово. — В часі, коли північні землі були відрізані більшовицьким фронтом від матірного пня — Галичини, тут настало велике зрадництво: зліквідовано нашу ОУН і створено більшовицьке НВРО. Першим здрайцом того кроку є більшовицький агент (бо він в 41-му був під окупацією більшовиків), який, на жаль, ще й досі є членом центрального проводу ОУН, — Павленко, та його права рука в УПА, хлоп Босота».
«Це Еней мститься за те, що мене було призначено на його місце…» — Тур почув голос Босоти так явно, ніби він і справді стояв по той бік столу.
«Я радий, що ти, вчений та мудрий, зрештою приплив до того берега, на якому я, простий мужик-сірома, стояв ще тоді, в сорок четвертому…»
Попливли думки пекучі, як застарілий, невгамовний біль. Вони ніколи не полишали його, хоч і гнав їх від себе, як віруючий жене геть єретичні нашіптування сатани, але тут, наодинці з власною совістю, не міг кривити душею.
«Твоя правда, Матвію. Продали нас наші зверхники…»
«А хто саме? Гай-гай… Ти ще й зараз боїшся сказати, хто продав!»
«Та ні, собі я вже не боюся того говорити…»
«А людям?!»
«Ти ж намагався… Поки не одлетіла твоя буйна голова… Я знаю, ти завжди був правдивий і чесний чоловік…»
«А ти іще й досі паришся, мов голий у кропиві?»
«Я ніколи не мав такої сили, як ти…»
«Але ж ти вчитель, світла голова».
«А совість, Матвію, совість у мене чорна… Тоді, в сорок четвертому, я зрадив тебе, та й себе зрадив. Пустився берега і пливу хтозна-куди».
«А я думав, ти повернувся, щоб помститися за мене. За сотні тисяч тих обдурених, за ціле покоління, зведене облудними гаслами у безславну могилу… А пам'ятаєш, як ми починали? Заради любові до дітей наших, заради їхнього світлого життя на рідній, вільній від окупанта землі, вийняв я з-під стріхи свого кріса. Нас було п'ятеро, коли під Боромлем вогнем зустріли гітлерівців і їхніх щенюків-фольксдойчів. А під Берестечком нас уже була сотня. Ми нищили окупантів, заклятих ворогів, і люди були нам вдячні, шанували нас. А коли стали УПА, на що все обернулося? І ніхто інший, а ти, потягнув нас під високу руку Клима Савура[13]».
Таж думалось, що, коли всі разом, легше буде бити ворога…»
«Якого ворога? Пам'ятаєш нашу зустріч з оберстом Шіфельдом на постої у Савура. Ми приїхали по зброю, бо наші хлопці перли на есесівців з дрючками. Пам'ятаєш, хто передав нам вісімдесят автоматів і сто тридцять дві гвинтівки марки «Чеська збройовня»? Представник групи «СС-Північ», а сам Шіфельд за столом у Савура, піднімаючи чарку… Що він сказав, пам'ятаєш? Земля, заселена слов'янством, несправедливо йому належить. Вона не має господаря. На ній створено єврейську систему, через яку не лише ви самі є жебраками, а й світ благородних націй через вас голодує. Німецький народ цю історичну помилку виправить… Дорогою назад ми сперечалися з тобою, а коли прибули на постій, на нас уже чекав грипс від Савура. Він і зараз лежить у цинку. Я зберіг його, щоб ти міг ще раз переконатись, якого дурня ми тоді зваляли, коли подалися до УПА».
Тур простягнув руку до цинкової коробки і взяв ще один папір. Це був справді наказ штабу Савура. В пункті третьому говорилося: «УПА рішуче діє разом з вермахтом проти совітської партизанки: викриває їхні постої й разом із німцями нищить…» «Я тоді сказав, що вже бідному мужикові й на схід сонця помолитися не можна, бо воно щоранку встає червоним, збільшовиченим… Ти накинувся на мене й усю ніч переконував, що орієнтація на захід не є зрадою національної ідеї, а навпаки, приведе до її розвою. Я не розумів такої логіки, бо на власні очі бачив, чого прагнув оберст Шіфельд. Мене аж ніяк не переконували твої вихваляння західної цивілізації, бо я, хоч і не мав твоєї освіти, а все ж знав, що таке інквізиція, повий порядок кривавого Гітлера, який поставив собі за мету до ноги винищити мій народ. Ближчими за твої мудрі слова були мені вчинки тих, хто йшов від нас, як тільки починав розуміти, кому ми служимо. Один з хлопців сказав мені у вічі: «Не хочу, пане сотнику, щоб мої діти ходили у наймитах… Чи ви думаєте, що наша старшина, як виборе оту самостійну, засукає рукава й стане до чорної праці? Ні, вони сидітимуть у маєтках, розкошуватимуть по Парижах, а ми як гнули спину на Вишневецьких та Пілсудських, так і будемо гнути на Бандер або Шухевичів». Я пішов за Павленком, хоч і знав, що він прагне лиш обілити ОУН, одмити її від крові народної. На більше він не був здатний… Це ж треба, сам собі вирок підписав!»
«Його примусили… Шухевич примусив… Я
