Чорний лабіринт. Книга третя - Василь Павлович Січевський
— Не знаю, не знаю…
— А ви особисто?
— А що? Я думаю: навряд… Навряд чи вони таке підтримають, вони тут щодня на кулі наражаються, а там якісь Ребет з Матлою. Підпілля тримається на людях ще краківського гарту, старшина з дивізії «СС-Галичина», з батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», з тих, хто проходив вишкіл у роті нумер вісімсот і дивізії «Бранденбург» ще перед польською кампанією, а ви з вашим Лебедем од них одвертаєтесь. Ви вже там такі гнучкі та мудрі стали…
— Ви мене не так зрозуміли, друже Енею. Ніхто від старих бойовиків не відвертається. Навпаки… Честь і слава вам! Ми всі звідти вийшли, проте не ті тепер часи…
— А так, часи тепер не ті. Часи міняються, і ми вже не потрібні! Побачимо, чого ви будете без нас варті. Побачимо… — Еней ухопив свою баклагу і, розкрутивши, вихилив. Гострий кадик скакав на худій, давно не митій шиї, над ним помелом метлялася руда борода. Випив, втягнув носом повітря, втерся рукавом. Очі набрякли, потьмяніли від затаєної люті, так, наче з глибин його чорної душі піднявся роками злежаний мул. Зібгав свого сардака, кинув у куток на лежанку й повалився на нього головою. Тур укрив його своїм пледом. Прикручуючи світло в лампі, промовив:
— Марно, друже, ви все те берете на серце. Це рішення проводу. Сам Леміш як провідник усієї ОУН розпустив закордонні частини і в телеграмі наказав створити триумвірат на засадах постанов краю.
— Він і Павленкове НВРО наказав утворити, — буркнув, одвертаючись до стіни, Еней.
Тур посміхнувся і примирливо сказав:
— На добраніч… Воно вранці все виглядає не таким похмурим, як увечері, — торкнувся рукою Енеєвого плеча й вийшов.
З відсіку радиста крізь щілину в дверях пробивалася смужка світла.
— Спите? — запитав, просовуючись у вузький отвір.
— Ні, друже провіднику, не сплю. — Андрій підвівся з лежанки.
— Сідайте, поговоримо, — запропонував Тур і сам присів на край сидіння, що колись слугувало шоферові вантажної машини. Згадалась Оксана. Вона друкувала тут його відозви. Це сидіння їй принесли за його наказом з долини, бо не могла спати на твердому. Тепер їй не твердо, тепер їй земля пером…
Відігнав непрохані думки, пильно поглянув на радиста. Щось було в цьому хлопцеві міцного, що привертало до нього увагу. Зібраність, твердість характеру. Саме цим він відрізнявся від Лиса й Мари. Варто було б пильніше придивитися до нього, перш ніж залучати до такого важливого акту, та хіба для того є час? Справу треба робити негайно. Он, бач, що говорить Еней… Старі бойовики реформи не підтримають. І мотиви переконливі. А чи захоче Леміш сьогодні позбутися свого виливу серед них? А що як передумає і почне рачкувати? Хіба сам він не був пов'язаний, з абвером? Ні, в справі з мандатом його краще поставити перед фактом. Завтра ж треба виходити в ефір і передавати заготовлений Лебедем текст. То вже потім, як сподобить бог зустрітися, доведеться пояснити, що, мовляв, обставини змусили. Та щось уже придумається…
— Ось що, друже Максимо, завтра ми залишимо цей постій і рушимо далі. Завтра надвечір ви зв'яжетесь із розвідцентром і доповісте про наше щасливе приземлення.
— Я маю зв'язатись і з штаб-квартирою на Цеппелінштрасе.
— Знаю. І туди, й туди передайте ось це. — Тур дістав з кишені вчетверо згорнутий папірець і подав його Андрієві. — Зашифруйте зараз. Текст поверніть мені.
Андрій узявся до праці, дістав шифрувальний зошит, розгорнув текст. Це була телеграма, яка йому, невтаємниченому в тонкощі політичної гри, ні про що не говорила. Більше з професійної звички він запам'ятав її слово в слово.
«Номер 62,63. Генеральному секретареві закордонних справ УГВР Миколі Лебедю. Підтверджую мандат ваш і всього ЗП УГВР репрезентувати УГВР і весь український визвольний рух у світі. Завдання ЗП УГВР полягають: 1. Репрезентувати за кордоном УГВР визвольний рух на українських землях; 2. Проводити за кордоном політико-демократичну та інформаційну роботу по лінії визвольної боротьби українського народу; 3. ЗП надається свобода рішень по використанню допомоги, її форм, розміри і вишкіл; 4. ЗП УГВР є верховний орган для всіх учасників УПА і підпілля, які опинилися за кордоном. При ЗП УГВР по лінії УПА функціонує місія УПА…»
— Думаю, вам не варто нагадувати, що жодне слово…
— Я присягав.
— Про те, що ви маєте передавати цю радіограму, не повинен знати ніхто, крім нас двох.
— Та ще, мабуть, тих, кому вона адресована, — посміхнувся Андрій.
— У вас веселий настрій. Це добре… Абисьте ще була легкою рука. Добраніч. Сеанс почнемо перед відходом. Чи все вам зрозуміло?
— Все, друже провіднику. Добраніч.
Тур вийшов. Андрій загасив ліхтарика й ліг, проте сон тікав од нього. Тривожила, не давала спокою думка, чи правильно поводиться? Нервова напруга була такою високою, що думки ковзались, плутались у свідомості. Однак у самій серцевині його душі трималось міцно збите докупи ядро. То була воля, рішучість вчинити задумане, не відступити від того, до чого йшов роками, що стало змістом життя. Шкода,
