Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Шудегатша з племені понка, — сказав Гапеда, — ми хочемо сказати, що віримо тобі. Ми не воїни, ми лише діти, а ти, мабуть, не відповіси нам так само, як не відповів нічого нашому батькові Четансапі. Було б краще, якби ти заговорив з ним. Але твоя гордість велить тобі мовчати. Тепер тебе хочуть убити. Чоловіки з племені дакота кажуть, що ти збрехав, бо Токай-іхто не повернувся до нас. Але я і Часке й досі віримо, що ти сказав правду і що Токай-іхто живий. Ми будемо висівати насіння і розводити плямистих бізонів. Ти допомагатимеш нам і повинен стати нашим братом. Розкажи про все нашому батькові Четансапі.

— Молоді койоти з племені брехливих дакотів, — відповів полонений, — я попався у вашу пастку, і ви вб'єте мене, як убили моїх батьків і братів. Але ви даремно чекаєте, що я проситиму вас і скиглитиму.

Хлопці трохи помовчали. Потім Гапеда потяг брата Часке у ліс, звідки долинав стукіт Адамсової сокири. Вони знайшли білого на галявині, де той працював. Адамс привітався, кивнувши головою, і заходивсь обрубувати дерево, яке щойно звалив.

— Адамсе! — сказав Гапеда.

Білий відчув, що хлопці мають повідомити йому щось важливе, перестав працювати і чекав, тримаючи в руках сокиру.

— Адамсе, що нам робити? — спитав Гапеда. — Ведмеже братство держить у полоні посланця Токай-іхто, на ім'я Шудегатша, і хоче його сьогодні вбити. Наші люди думають, що він бреше. Токай-іхто не повернувся вчора зі сходом сонця. Але ми обидва віримо, що, незважаючи на це, Шудегатша говорить правду. Ми не хочемо, щоб він помер. Це по-перше. Але є ще одне важливе питання. Наші розвідники вистежили бізонів, і воїни збираються полювати на них.

— Нехай собі полюють. Я теж не від того, щоб роздобути печені, — відповів Адамс і знову почав працювати.

— Це зовсім інша справа, — заперечив Гапеда. — Чому б це білій людині Адамсові, який уміє орати землю, доїти корів і будувати дім, не полювати час від часу на бізонів? Але чоловіки з Ведмежого братства, що гуртуються навколо Чотанки, хочуть довести цим полюванням, що краще забивати диких бізонів, ніж розводити приручених. Ось у чім справа.

— Вам слід поговорити про це з батьком. Я ж іще не прийнятий радою Ведмежого братства до племені.

— Значить, Адамс вважає, що ми мусимо самі собі давати раду? — сказав Часке. — Адже наш батько не дуже балакучий, а чоловіки не хочуть зважати на те, що вії каже їм про полювання на бізонів.

— Отож, здається, не так легко полишити свій промисел. Чи, може, у мене невірне уявлення про те, що ж ви, власне, втратили, крім небезпеки і голодних днів навесні. Але перш за все потурбуйтесь про Шефа де Лю. Інакше він загине.

— Ми носили йому їсти, — повідомив Часке.

— Це ж просто божевілля… Якби тільки повернувся Токай-іхто. Я теж скоро втрачу останню надію. Чи послали розвідника на Міссурі?

— Авжеж, послали. Але Токай-іхто там уже немає.

Хлопці пішли від Адамса, так і не одержавши слушної поради. Тут було важко чимось допомогти.

Найважливішим тепер було те, що Молоді Собаки знайшли правильне рішення, і Гапеда та Часке мали відповідати за його виконання.

— Ми скличемо Молодих Собак! — прийшли до висновку обидва ватажки.

Коли вони повернулись у табір, там панував неспокій. Кілька чоловік стояли біля понки, прив'язаного до дерева, і жорстоко глумилися з нього. Інші порались біля мисливських коней і чекали, що Четансапа нарешті дасть наказ вирушати, бо кожен з них знав, що розвідники сповістили про стадо диких бізонів. Хлопці також трималися поблизу коней і полоненого, очікуючи, що буде далі. Гапеді й Часке не довелось довго шукати друзів.

Вони свиснули, як малі вожді, й побігли до гурту.

Дуже обережно вони скликали всіх на вільне місце перед деревом, до котрого був прив'язаний полонений понка. Хлопці хотіли одвернути від нього увагу чоловіків і скерувати її на свої збори. Це були не звичайні збори. Те, що Гапеда і Часке мали сказати, їм самим здавалось нечуваним, і їм треба було зібрати усю свою мужність.

Але вони мали завдання від Токай-іхто. «Ви, діти, повинні допомогти мені», — сказав вождь у Ведмежій печері.

Тепер Токай-іхто далеко і хлопці мусили відстоювати його рішення, і не раз, а щогодини.

Молоді Собаки збіглися і стали в коло.

Гапеда і Часке вийшли наперед. Вони користувалися серед підлітків дуже великою повагою від того часу, як перемогли фальшивих духів Гавандшіти.

Спочатку говорив Часке. Спершу його слухали лише хлопці, та згодом стали уважно прислухатись і чоловіки, бо ж сказане ним було чимось новим. І те, що Часке-Широконогий виголошував промову, теж було новиною. Червоношкірі чоловіки схильні до красномовства, і хоч вони в особистих розмовах не витрачають зайвих слів, проте високо цінують хороших промовців на радах за їх уміння доходити загальних висновків. Тим-то червоношкірі і полюбляють хороші промови. Але Часке, розумний Часке, з його стійкою вдачею, до цього часу не виявляв особливих здібностей в цій галузі. Він уперше наважився так багато і так докладно промовляти. Хлопець, певно, дуже близько приймав до серця справу, про яку говорив.

— Хлопці дакотів із союзу Молодих Собак! — почав він. — За старих часів, коли вождем Ведмежого братства був син Великої Ведмедиці, червоношкірим належала вся країна, починаючи від великого. моря, з-за якого сходить сонце, і до великого моря, за яким воно заходить. Після смерті Великої Ведмедиці країна більше не належить червоношкірим, її забрали білі люди. Ведмеже братство було замкнуте уатшітшун у резервації. Але воно втекло і здолало важкий шлях. Старий Крук мертвий. Гавандшіта також. Татанка-йотанку зрадили. Багато наших батьків, матерів і дітей померли у снігу. Та не здались. Ми боролися і перемогли. Ми мусимо битись, але зброя наша погана. Ми будемо боротись і далі, але з допомогою іншої, кращої зброї.

Часке зробив паузу.