Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Бобер наморщив носа.

— Однієї жінки замало в наметі.

— Візьми двох, — порадив Шеф де Лю, що досі мовчав. — Може, тобі подобається котрась із ассінібсіїнів! У наших наметах тепер досить їжі, й немає потреби хвилюватись, чи прийде стадо бізонів. Ми тепер маємо власне стадо біля наметів.

Бобер добродушно пробурмотів:

— Це ще побачимо!

Перед наметом Огітіка трощив бізонячі ребра.

Коли гості вийшли з вождевого тіпі, вже сутеніло.

Цього вечора Ведмеже братство скликало раду, найважливішу з усіх, які пам'ятали його члени. Великий намет ради був відкритий. Всупереч звичаю, вождь через герольда запрошував на раду всіх членів братства, всіх, хто згодився на втечу з резервації, всіх, хто пройшов цей важкий шлях, всіх, хто хоче почати тепер нове життя і сміливо боротись за нього. Всіх запросили послухати слово вождя — чоловіків, жінок і дітей.

Адаме, Тео, Томас і Кет також прийшли. Плямистих бізонів у цей час охороняв лише хтось із хлоп'ят.

Токай-іхто виступив перед одноплемінниками, прикрашений орлиними перами.

— Чоловіки, жінки, хлопці й дівчата! — почав вождь. — Як Велика Ведмедиця є матір'ю молодого ведмежати, що супроводжувало нас через Міні-Сосе, так стародавнє велике плем'я дакотів і стародавнє Ведмеже братство є нашою матір'ю. А молодий ведмідь — це вже нове життя, так само і ми — нове покоління. До нього належать сини й дочки Ведмежого братства, а також Адамс, Томас, Тео, Кет, Шудегатша й Чапа, син Георга. Ми — червоношкірі, чорношкірі й білі люди, ми хочемо добувати собі їжу в інший спосіб, ніж досі. Адамс виміняв нам плямистих бізонів. Вони такі ж корисні, як і дикі бізони, хоч і мають інший запах. У них є шкура, у них є м'ясо, у них є жили, у них є кістки — це ясно для всіх нас. Нас перемогли, бо ми не знали таємниць білих. Ми тепер вивчимо їх. Але ми не забудемо і таємниць наших червоношкірих предків і станемо сильнішими від великих вовків серед уатшітшун. Ми будемо спільно володіти землею, спільно пасти на ній бізонів, а згодом спільно сіяти і збирати врожай. Жоден червоношкірий не був ніколи слугою іншого червоношкірого. Ми теж не будемо вчитись у них поневолювати одне одного. Ми завжди були братами й сестрами і завжди ними залишимось. Ми мусили щоранку вимолювати у Великої Таємниці миру і їжі. Ми знаємо тепер, як здобувати мир і їжу та як захищати їх. І ми робитимемо це самовіддано й мужньо.

Декілька сот великих сонць тому в Америку приїхало одне-однісіньке судно, повне білих людей, а сотні тисяч червоношкірих воїнів і гадки не мали про це. Незважаючи на таку потайність, чи, може, саме через неї, білі перемогли. Хоч нас було більше, ми не вигнали їх, і тому вони мали змогу перевозити сюди силу-силенну білих з того боку великої води, з далеких країв.

Сьогодні серед червоношкірих чоловіків і жінок є мало таких, хто хоче починати нове життя. Білі про нас нічого не знають. Вони думають, що ми п'ємо таємничу воду, танцюємо й помираємо або стаємо в їхніх школах білими людьми. Багато наших червоношкірих братів потомились від такого життя. А червоношкірі зрадники дали осліпити себе доларами уатшітшун. Вони не бачать світанку майбутнього дня. Тому ми повинні працювати потай. У нас буде великий досвід, який ми передамо нашим червоношкірим братам і сестрам і хорошим білим людям. Ми не самі в оточенні ворогів. У наших братів з племені сітсікау є також великий план. Вони добувають із землі чорну таємницю уатшітшун, за допомогою якої ті примушують бігти вогненного коня, і винайшли уже знаряддя для цього. Сміливі нараї на Півдні хочуть спільно розводити овець і коней та обробляти свою суху землю; вони також хочуть залишитись червоношкірими. Ми повинні показати, що й наші думки сягають далеко і наші руки не менш спритні. Наш брат Адамс розповів, що поміж бідними білими людьми існують таємні союзи, які хочуть миру і справедливості. Настане день, коли ми зійдемось з ними. Ми змушені будемо довго і вперто боротись за свою їжу і мир. Коли наші діти або діти наших дітей об'єднаються в один великий загін з червоношкірими і з білими, які хочуть того ж, що й ми, тоді ми переможемо. Але ми не можемо вбити усіх наших ворогів, як думав Гавандшіта. Духи обманули старого чаклуна, а він обманув нас. Він мусив зрозуміти, що чоловіки і жінки з племені дакотів повинні залишити мисливські угіддя. Спокутуючи свою провину, Гавандшіта добровільно помер на вогнищі. Коли наші сини й дочки переможуть, молоді чоловіки не вестимуть воєн заради здобичі, як це робили чоловіки Червоного Оленя, бо ж вони відчуватимуть себе сильними і ситими. Наші сини і дочки здобудуть їжу й переможуть голод, вони казатимуть правду і переможуть брехню; вони здобудуть мир, і жодна чесна людина не буде більше вбивати іншу. Наше життя міцне, як життя молодого ведмедя, а надія наша могутня. Тварини — також наші брати, і ми не розучимось розмовляти з пилком квітів на світанку, з дощовим вітром і з ставками на зелених луках. Для сильних вовків з білих людей вся країна — лише золото й влада. Ми ж її любимо, як сестру. Ми завжди любитимемо свою країну, тварин і всіх мирних братів і завжди будемо готові віддати за них свою кров. Наші діди вчили нас, що громовий птах, птах неба, не народжується і не помирає, його життя не має ні початку, ні кінця. Життя сильніше від смерті. Ми йдемо в це життя з нашою новою таємницею. Хуг.

Чоловіки, жінки й діти своїм «так» схвалили слова вождя і стали радитись про те, що кожен з них робитиме у майбутньому. Токай-іхто, який досі був воєнним вождем, обрали мирним.

Коли опівночі намет ради спорожнів, Адамс і Кет пішли до своєї дерев'яної хатини. Зорі мерехтіли у нічному небі.

— Хочеш жити так, як вони житимуть? — запитав Адамс свою молоду дружину.

— Так, Адамсе, ми житимемо тут. Тому що тепер ми не самі. Тепер ми знайшли людей, які хочуть