Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Він узяв миску, з якої пив Гапеда, зачерпнув молока й випив. Потім дав миску Гірському Громові, що також напився.

Діти, чоловіки і жінки стояли навкруги здивовані, занімілі.

— Чоловіки, жінки, діти! — пролунав голос Токай-іхто серед урочистої мовчанки. — Часке і Гапеда дуже добре говорили, але ви ще не можете збагнути усього того, що вони вам сказали. Тепер ми звільнимо цього юнака з племені понка, адже ви бачите, що він сказав правду: я живий.

Токай-іхто підійшов і розв'язав вірьовку на полоненому, потім знову ступив у коло своїх одноплемінників.

— Червоний Лис мертвий, я помстився за Маттотаупу! — сказав він і підняв угору рушницю з розтрощеним прикладом.

Залунали радісні вигуки.

Найповажніші чоловіки і друзі Токай-іхто підійшли до нього, а хлопці не зводили з вождя очей. Він знову з ними!

Адамс також підійшов ближче, і вождь по-дружньому і шанобливо привітався з ним. Білий лишився разом з іншими стояти біля Токай-іхто, і всім стало ясно, що тепер він є рівноправним членом Ведмежого братства. Адамс перший у час цієї радісної зустрічі згадав про Шефа де Лю. Він назвав його ім'я, і Четансапа коротко розповів вождеві про все, що сталося тієї страшної ночі. — Я приведу його, — вирішив Токай-іхто. Четансапа мовчки кивнув і разом з вождем пішов стежкою в ліс. Ведмежі хлопці дуже зраділи, бо ж вони бачили Шефа де Лю, коли носили йому їсти, і знали, що він помирав від суму і самокатування. Єдиним, хто міг повернути його до життя, був сам Токай-іхто.

Залишившись на деякий час знову без вождя, чоловіки, з Ведмежого братства зійшлися докупи і почали розмовляти. Звільнений понка сидів під деревом, до якого був раніше прив'язаний, і уважно спостерігав своїми чорними очима за всім, що відбувалося. Молоді Собаки підходили один по одному до дійниці й пили молоко. Токай-іхто також пив, і вони хотіли показати, що можуть володіти собою не гірше за нього. Хлопці тепер більше, ніж будь-коли, пишалися своїми ватажками. Часке і Гапеда добре говорили. Це слова Токай-іхто, що переміг Червоного Лиса і помстився за Маттотаупу.

Та Гапеду й Часке непокоїло тепер інше, чого вони ніяк не могли зрозуміти. Понка розраховував, що Токай-іхто прибуде на день раніше. Але Токай-іхто сказав, що він з Гірським Громом і Унтшідою бігли дуже швидко. Значить, вони зробили коло. Навіщо? Куди?

Невідома також думка Токай-іхто про полювання на бізонів, якого чекала більшість чоловіків, хоч не усі відверто говорили про це.

Минула майже година, поки повернулись Токай-іхто з Четансапою. Вони вдвох вели делавара, підтримуючи його, щоб він тримався прямо, незважаючи на виснаження і рану, яку сам собі заподіяв. Шеф де Лю ні на кого не дивився — погляд його був спрямований в далечінь. Токай-іхто повів його у своє тіпі, і делавар, мабуть, згадав про той вечір біля Кінського потоку, коли вождь уперше запросив його як гостя до свого намету. Він видужав там, і відтоді почалася його дружба з вождем. Тепер знову, як і тоді, Уїнона та Унтшіда послали постіль пораненому, а дружба з Токай-іхто лишилася, як і раніше, міцною і надійною.

Вождь знову вийшов з намету до одноплемінників, і ті зустріли його поглядами, сповненими чекання. Четансапа, мабуть, уже розповів Токай-іхто про повідомлення розвідників. Вождь, певно, вже знав, що час вирушати на полювання! На його губах грала усмішка, значення якої неважко було зрозуміти.

— Бізони! — сказав він лише одне слово, але воно висловило думку усіх присутніх. — Лаштуйтеся в дорогу! Будемо полювати! А по закінченні цього полювання скличемо велику раду. Це буде найважливіша і найсерйозніша рада з усіх, які скликали дакоти протягом багатьох сотень великих сонць.

Залунали радісні вигуки.

За мить чоловіки були вже на своїх мисливських конях. Гапеда й Часке знаходились також поміж мисливців, і їх ніхто не проганяв звідти. Коли вершники, вишикувавшись в ряд, понеслись галопом під керівництвом Токай-іхто, багато хто з них згадав останнє велике полювання на бізонів біля Кінського, потоку. Тоді за вождем мчало близько сотні мисливців. Тепер їх було не більше десятка. Раз по раз глухо лунали мисливські вигуки дакотів, як і раніше, радісні й войовничі. Здавалось, що з глибини горлянки велетенських бізонів здіймалося ревіння. Це був звук, що роздирав вуха і стрясав тепле повітря. У Гапеди і Часке у думці жевріло неясне, але вірне відчуття, що вони розгадали увесь план вождя. Токай-іхто біг швидко і зробив коло. Може, він уже бачив стадо, про яке сповістили розвідники?

Вони галопом скакали вперед, вітер обвівав голі плечі. Індійці були мов сп'янілі. Їхали уже довго, але бізони ще далеко — не чути було шуму, що звичайно виникає в такому великому стаді.

Через луг простягся ряд пагорбів. Вони виднілись здалеку, а поблизу них, за повідомленням розвідників, з'юрмилося стадо бізонів. Як шалені, мчали індійці, що вже давно не посилали у бізона стріл і давно не їли соковитої бізонячої поребрини. Неслися, як завжди у минулі весни, після голодних зимових місяців. Так само, як мчали завжди після того, що днями і тижнями танцювали танець бізонів і просили удачі в полюванні у добрих духів. Це було велике щастя, що стадо не вистежило якесь інше плем'я. Вони боялися кожної хвилини запізнення, щоб їх, бува, хтось не випередив, а в душі повставали проти Четансапи, що не дав одразу ж наказ виїжджати на полювання. Проте після того як духи висловились проти Гавандшіти за Четансапу і його синів, не послухати його вони не посміли. Але тепер дакоти ніби вирвались з полону. Їх вів на полювання сам Токай-іхто; великий мисливець, непереможний вождь, який убив Червоного Лиса і втік від ворогів. Бізони! Бізони! Бізони!

Загін досяг пагорбів. Щоб вибратись на них, мустанги змушені були перейти на повільну ходу. Довгий ряд вершників дерся крутим схилом, і кожний сподівався побачити з вершини стадо. Але й досі не було чути ревіння бізонів. Тварини, мабуть, відійшли далі, бо ж минув час, відтоді як про них сповістили розвідники.

Нарешті мисливці досягли вершини.