Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

Токай-іхто зняв з кобили пута, схопив лук і стріли. Віддаль у темряві була такою малою, що стріла досягала цілі. Токай-іхто міг за хвилину послати двадцять стріл.

Вождь напружено придивлявся і прислухався. Ще й досі не пролунало жодного пострілу. Мисливці задумали щільно оточити Токай-іхто, перш ніж той виявить їхню присутність.

З затоки пролунав різкий свист. Мабуть, це був сигнал, що вороги не повинні більше баритися. Постаті відірвались од землі, просунулись трохи і знову пригнулися. Затріщали постріли. Важкі ботфорти і легкі індійські мокасини глухо тупотіли по м'якому грунті схилу, по прерії і по хребту, що тягся в далечінь. Лунали ворожі бойові вигуки. Ніч виповнилась загрозою і неспокоєм.

Токай-іхто послав кілька стріл у ворогів, що наближались до нього по хребту. Він знав, що всіх їх йому не затримати, і відповідно до цього будував свою тактику. Вже заклацали перші револьвери. Незабаром дакота опиниться під ворожими пострілами. Токай-іхто продовжував стріляти, але лише поодинокими стрілами, і ці рідкі постріли вже не лякали нападаючих, а скоріше вселяли в них впевненість.

Ворожа куля зачепила кобилу. Вона перелякано підскочила і помчала вниз схилом. Це на мить викликало замішання серед ворогів. Вони, мабуть, боялися, що дакота спробує втекти. Може, він висить на коневі, що втікає? Токай-іхто помітив, як окремі постаті підвелися і спробували схопити коня або накинути на нього ласо, інші почали стріляти. Знявся крик. Дакота побачив, що навколо стало менше ворогів. Він знову вистрілив у тих, що наступали по хребту. Стріла влучила одного з передніх. Але загрозливі тіні навкруги швидко збільшувались і вже досягли вершини. Ось вони вже тут.

Вождь в останній момент підповз під стовбур дерева. Він уже не стріляв, і його противники, мабуть, гадають, що він убитий. А побачити його не міг ніхто з них, поки не ступить в улоговину. Вождь лежав, наполовину підлізши під стовбур дерева, що прикривав йому спину. Він чув різноголосе ревіння ворогів, які звідусіль штурмували останні метри. Вождь побачив, що буланий зник. Він риссю побіг геть, та на нього, здавалось, ніхто навіть уваги не звернув.

На край улоговини виповзли перші тіні. Крислаті капелюхи і довге волосся, бороди і вузькі обличчя. Широко відкриті роти хрипло кричали, приклади свистіли у повітрі й глухо вдарялись об щось, безнастанно тріскотіли рушниці й револьвери. Токай-іхто відповів. Барабан йог револьвера повернувся, з короткого дула гримнув постріл. Один з нападаючих поточився і впав в улоговину.

Вождь перестав стріляти, одсунувся від дерева і втиснувся між двома забитими. Він лежав так, що один з мертвих індійців майже цілком закрив його. Свою корону з трави Токай-іхто зірвав і відкинув ясний кістяний лук, що його не так легко було впізнати.

З усіх боків уже натискувала юрба мисливців за скальпами. Знову з'явились живі тіні й утворили щільну стіну.

В той час, коли ті, що надходили, ще галасували, передні замовкли. Четверо чи п'ятеро нахилились і почали нишпорити поміж мертвими. Деякі, лаючись, підбирали безладно кинуту зброю. Передні — ті, що шукали, і ті, що підбирали здобич, — відштовхували ногами й ліктями свої товаришів, які без упину лізли уперед.

Десь далеко чувся стукіт копит кобили, що тікала, і тупіт переслідувачів. Буланий зник.

— Хто знайшов його, мусить сказати! — раптом сердито крикнув хтось у темряві. — Той негідник, який украв скальп, повинен зізнатись!

— Спокійно! — наказав інший. — Всі назад! Геть з ями! Ви топчетесь тут, наче табун ослів! Двоє залишіться, ми обшукаємо мертвих!

Токай-іхто видно було лише тінь того, хто говорив. Ц був високий чоловік з вузькою головою, з чітко окресленим носом і гострою борідкою. Він знаходився ще далеченько від вождя. Проте той обережно сховав колодочку ножа, зроблену у формі пташиної голівки. Чоловік з гострою борідкою, можливо, упізнав би цю зброю, бо він бачив Токай-іхто під час переговорів з Червоним Лисом.; Тепер, коли обшукувати мали усіх по черзі, дакота швидко і рішуче обміркував своє становище. Він не втратив спокою і вирішив діяти так, щоб у залежності від обставин; і від поведінки ворога домогтися успіху.

Один з супротивників нахилився, і вождь побачив свою прикрасу, яку той підніс високо вгору.

— Ми тут знімемо ще який-небудь чорний скальп! — вигукнув мисливець, що знайшов річ. — Обов'язково!

Він, здавалось, хотів одразу ж здійснити свій намір. Токай-іхто відчув, що його схопили за волосся.

— Ти зовсім мертвий, мій червоношкірий брате? — запитав хтось дружелюбно.

— Ні, — відповів вождь так, ніби він був індійський розвідник на службі у білих, поранений під час нападу. — Хай мій білий брат зараз же відпустить моє волосся, інакше я проколю йому руку. Токай-іхто уже тут немає… Він утік!

— Sacre mon! — Карл Великий знову повернув свою цапину борідку. — Sacre mon! Може, він і справді не мертвий… прослизнув униз до затоки, у кущі, засів там між вербами, бачить, як ми отут стоїмо вгорі, і стріляє… Каналія!

Із схилу, що вів до затоки, гримнув рушничний постріл. Карл Великий упав. Він був смертельно поранений.

Якусь мить після цього пострілу, що пролунав десь зблизька, запала тиша. Юрба мисливців за скальпами немов остовпіла. Та незабаром зчинився оглушливий лемент. Мисливці думали, що то стріляв Токай-іхто, утікаючи. Вони миттю помчали униз до затоки, щоб схопити зухвалого стрільця. З їхніх вигуків можна було зрозуміти, що вони гнались за індійцем, який тікав від них. Ніби стадо бізонів, з тупотом скакали вони схилом. Крики і прокляття заглушили тихе дзюрчання води. Дехто нахилявся і, здавалось, підбирав дорогою зброю убитих. Інші перечіплювались і падали або перескакували через супутників і бігли далі. Тріщало гілля, хлюпали калюжі на дні затоки. Юрба на вершині зовсім розсіялась. Останні подалися праворуч і ліворуч вниз у прерію, щоб там безперешкодно мчати вперед. Чим далі відбігали переслідувачі, тим помітнішою ставала різниця в швидкості їхнього бігу. Діставшись до затоки, мисливці за скальпами розсіялись і, нарешті, пірнули у туман, що