Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Усе це утямив старий білокрилець ув однісінький мент, бо вже понад три десятки літ полював у цих степах і не треба було додолу йому спускатися, щоб відрізнити живу здобич од мертвячини. Ворухнув він крильми та й пішов колами у небі, поволі знижуючись над козаком і збираючись учинити те, що роблять степовики найперш, — виклювати очі. Вже й зібрався було скласти крила, щоб каменем упасти простісінько на груди непритомному козакові, аж почулося якесь шемрання од річки, захоркало щось, зарохкало, затупотіло, загойдалися верхівки будяків — і з високої трави почали один за другим виринати дикі вепри. Здоровезні вони були й тяжкі, мов каменюки, в цупкій рудій щетині, що скидалася на їжачі голки, а з пащ стирчали довгі криві ікла. На кожному вепрові сиділа відьма, убрана в панцир і шолом, з мечем-акинаком при боці й круглим щитом, де викарбувана була гадюка, що звинулася зиґзаґом, — знак бісуркань.

Старий білокрилець давно вже знав тих почвар, знав і те, що гарно орудують вони мечами, а ще ліпше поціляють із луків, тож, насилу вгледівши ту ґерелицю, махнув крильми та й полинув увись, а тоді окреслив коло над степом і чимдуж полетів до річки — подалі від пекельної нечисти.

А бісуркані виїхали до балки та й, пустивши вепрів ступою, заходилися роззиратися довкруги, наче шукали когось.

— Тут десь воно!.. — буркнула стара відьма з двома сивими кісьми, закинутими за спину.

— А з дороги ми не збилися? — поспитався хтось позаду.

— Ні. Ось і пагорб над балкою…

— О праву руч треба взяти! — озвалася бісурканя, що їхала поруч.

— Загрузнемо, — відказала стара. — Багна там… год із триста уже, як підтопило ту долину!

— А як же нам тепер проїхати?

Стара і плечима стенула.

— Хтозна… змінилося все відтоді! Ану чекайте…

І зашилила руку за пазуху й дістала звідтіля дерев’яну ляльку. Не звичайна то була лялька, а радше кукла чи, як прозивали її в давній Україні, гидол — подоба отих камінних маняків, що стояли подекуди у степах, лякаючи подорожніх ошкіреними писками і згорнутими на животі руками. Як глянуло на неї сонечко боже, ожила кукла, розплющила очі й усміхнулася до бісуркані.

— Що скажеш, мамо? — питає в старої.

А та їй:

— Заплутали ми, доцю… проведи нас, коли твоя ласка!

Зітхнула кукла й каже:

— Голодна я…

— То я тебе осьо нагодую! — каже стара бісурканя.

Та й витягла кривий ґанджар із-за пояса. Утнула собі жилу на руці, пустила крови й притулила гидола до рани. А клята кукла як присмокталася, то аж замуркотіла з утіхи! Ссала вже, ссала, а як натлилася усмак, то утерлася рукавом і каже:

— Ну, підпасла трохи коня… Кажи тепер, мамо, що там ти хочеш?

— До городища прямуємо, доцю… Та тільки ж багна тут кругом!

Роззирнулася кукла, плигнула додолу й каже:

— Нічого, матінко, ми цьому лиху зарадимо… За мною всі, та помалу!

І побігла понад балкою, обходячи озерця та промикаючись поміж кущами осоки і шелюгів. Захоркали вепри, зарохкали й рушили підтюпцем за нею, сторожко зиркаючи навсібіч та нюхаючи трясовину, бо вона, мов рядно, вгиналася під їхніми ракотицями. Як пройшли теє здвижжя, разів зо два таки провалившись у мочажини, і задудоніла під ногами тверда земля, кукла раптом перестала бігти — і завмерла як укопана.

— А що, доцю? — питає стара бісурканя.

Нічого не відказав гидол, тільки головою поволі повів ліворуч і праворуч, до чогось наче прислухаючись.

— Завітрила щось… — тихо сказала стара, трохи зачекавши. — Вона така почутлива, що за кількоро гонів живу душу внюшкує!

І допіру вона сказала ото, як зірвалася лялька з місця і чимдуж побігла до верби, що височіла над урвищем. Стала там, озирнулася та й нетерпляче замахала рукою, — ідіть сюди, мовляв!

— Ти ба! — каже друга відьма. — А що ж се вона там надисала?

— А гайда, то й побачимо, — каже стара.

Як під’їхали вони до тієї верби, то кукла обернулася й каже:

— Ось тобі, мамо, й теє, що ти шукала!..

Глянула бісурканя, коли ж там лежить хлопчина, которого ото вода забрала.

— Доцю, — каже стара, — ми ж до городища не могли втрапити, а ти нам оце цього недолітка вискіпала… Що з тобою, дитино моя?

— Ти, мамо, сюди поглянь, а тоді й ганити мене будеш! — каже їй кукла.

Та й сягнула Михасеві за пазуху і добула ту ляльку, що висіла у нього на шиї. Як узяла вона її до рук, то так вона сяйнула, що бісуркані аж сахнулися од неї.