Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Бісуркані,— сказав він.

— Що? — схопився Михась.

— Десятків зо два, — незворушно сказав крук.

— Господе, твоя воля! — вигукнув Михась. — Далеко?

— Години за дві будуть коло річки.

Обух замислено посмикав себе за вус.

— Значить, вирішили прилапати нас на переправі…— сказав він. — Десь і козаки мають тут бути.

— Що робитимемо? — поспитався Михась.

— Поїдемо балкою, — подумавши, сказав характерник. — Там усе заросло деревляччям, то згори нас не буде видно. Завидна переправлятися не будемо, а десь опівночі тихенько перепливемо на той бік та й знову підемо плавнями та болотами.

— На дощ наче збирається… — буркнув Михась, зиркнувши в небо.

На обрії вже нависли тяжкі чорні хмари, й чутно було, як вряди-годи бухає грім.

— Дощ нам у пригоді стане, — сказав Обух, надіваючи вуздечку на коня. — Гайда, гайда!

Михась підтягнув попругу на своєму жеребцеві, плигнув у сідло і, провадячи за собою поводового, рушив услід за характерником, який уже спускався долиною, що поросла вільховим запустом і лозою.

— А мені що робити? — поспитався Кирик, який сидів у Михася на плечі.

— А ти не знаєш? — здивувався малий козак. — Літай над нами, а як що побачиш, то кажи! Гайда, ледацюго!

На дні балки було сухо. Видно, що весною тут ішла вода, яка нанесла сюди очерету, равликів і куширу, що сірою куделею повис на деревах і чагарниках.

— Високо ішла повінь!.. — буркнув Обух, який їхав попереду. — У два чоловіка заввиш… бач, повісмо аж на верховітті зачепилося!

Михась озирнувся. Хмара була вже просто над ними, а на її сталево-сірому тлі чітко і гостро вирізнявся силует крилатого змія з перепончатими шкуратяними крильми.

— Звіздар!.. — зойкнув Михась.

Обух задер голову.

— Не бачить він нас… Здогадався, певне, що балкою поїхали, а якою, то й хтозна!

Свінула блискавиця, вогненними френзлями[73] розпанахавши небо над головою, застугонів страшенний вітрюган, зриваючи воронячі гнізда з дерев і жбурляючи туди-сюди гайвороння, яке летіло над балкою, прогримів грім, а потім упала така злива, що світу не стало видно. Михась із характерником умить намокли до нитки; долиною почала бігти вода, і за хвилю коні вже брели у бурхливій каламутній течії. Обух озирнувся і щось гукнув Михасеві, махаючи рукою.

— Га? — поспитався Михась, упритул під’їхавши до нього. — Що?

— Вибиратися треба звідціля! — гукнув характерник. — Як буде улоговина, то звертаємо — і нагору!

— А то чом?

— Залива велика… як піде сюдою велика вода, потопимося!

Та провалля знай глибшало і глибшало. Обабіч стало видно прямовисні кручі, що поросли якимись миршавими чагарями, дорогою подибувалися вивернуті з корінням дерева, які занесла сюди повінь, на дні жовтів намитий річковий пісок. Злива дужчала, аж за сірою пеленою дощу вже за п’ять кроків нічого не видно було. Коні почали занепокоєно хоркати і озиратися — певне, почули щось недобре.

— Оце улипли! — вигукнув Михась.

— Не виїдемо звідціля!.. — обернувшись, гукнув Обух. — Доведеться мчати униз, до річки, та ще й чимшвидше, а то…

Голос його потонув у страшенному гуркоті. Вода пішла бурунами, коні наполохано заіржали, зірвавшись диба, ще мить — і Михась побачив, що поміж кручами потворним горбом виріс каламутний вал, що ніс перед собою вирвані з корінням кущі, колючу дерезу і якесь ломаччя. Височенний він був, аж сягав чагарників, которі росли на кручах, а верх його закручувався кучерявим гребенем, де скипала брудна біляста піна. Земля двигтіла, урвиська відколювалися і поволі падали в долину, а вал той котив зі страшенним гуком, аж дерева тряслися над балкою.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — зойкнув Михась.

— Господе, твоя воля! — хрипко видихнув Обух.

А більше нічого й не встигли вони сказати: підкинуло їх угору разом із кіньми, закрутило, завертіло у каламутному вировиську, наче солому, майнули перед Михасем ошкірені храпи гнідого, блиснуло небо у купинні хмар, кинувся у вічі жмуток трави на урвищі й блискавка, що свінула на овиді,— та й більше він нічого не тямив.

Гроза вже ущухла, і в небі знову засяяло сонечко, як над балкою поволі летів орел-білокрилець. Великий і хижий він був, сажнів зо два сягав розмах його крил, а дзьоб кривий був, неначе гак. Помалу ширяв він у небі, незмигним оком видивляючись здобич у степу, аж завис і тільки кінчики крил тріпотіли, утримуючи його у потоках повітря, що пливли од землі. Там, коло балки, де пройшла велика вода, у високій траві лежав хлопчина в козацькій одежі. В болоті він весь був, аж скидався на глиняну ляльку, а що вже потовчений, то страх божий! Видно було, що несла його вода, несла, била об пеньки та корчомахи, жбурляла, як