Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Та й випхав його в шию. Дав батога й каже: «Гляди ж, Петре, правуй добре… а то як борозну скривимо, то всі чорти з нас, богів, сміятимуться!»

Поруч залопотіли крила, й на плече Михасеві сів Кирик.

— О-о, — вигукнув характерник, — заявився нарешті! Де се був, гуляко?

— Де був, там нема, — буркнув крук.

— А нас тут замалим у полон не зайняли! — поскаржився Михась. — А ти отсе літаєш десь! Бачив щось?

— Пролітав уранці тут отой чоловік на змієві,— відказав крук. — Сів коло кляштора, походив у руїнах і полетів собі.

— Куди?

— До Лубнів.

— А стежі?

— За Удаєм не видно. Кілька роїв проїхало тим берегом, одна хоругва стоїть у селі.

Характерник подумав.

— Дубні ми вже минули, — нарешті сказав він. — А далі вже не так заселено… З великих річок ще Сула буде, Хорол і Псел.

— А малі?

— А малих і не злічити! — Обух насупився. — Тільки отсей Мурмило зі своєю зміюкою непокоїть мене…

— То що будемо робити?

— Учвал треба гнати — до вечора, може Хоролу сягнемо… А коні як потомляться, то пересядемо на поводових.

— А й правда! — погодився Михась. — Будемо, як тії татаре, що на ходу коней міняють.

— А ти лети та кинь оком наокіл, чи не пантрує там на нас яка проява… — звелів Обух крукові. І до Михася: — Що ж, сину, вперед… гаття!

Та й пустили коней учвал і помчали, аж земля під копитами закурілася.

Кількоро день гнали вони степами. Не зазнавав ще Михась такої шаленої їзди: як починало мило падати із жеребців, перескакували вони на поводових і мчали далі, збавляючи ходу тільки на переправах та як малі річки убрід переходили. Їсти доводилося на ходу, тримаючи в одній руці повід, а в другій шмат вудженини чи коржа; ввечері малий козак насилу злазив додолу і дибав на розкарячених ногах, заточуючись мов п’яний, бо все під ним хвилями ходило. За вечерею засинав він із ложкою в роті, повіки самі злипалися, а насилу заплющувався, як увіччю починав пливти степ, далека риска обрію й земля, що шалено втікала назад. Допіру починало благословлятися на світ, характерник будив його — і скажена їзда починалася знову.

Аж якось Обух і каже:

— Оце вже і Псел буде скоро… Остатня велика річка, а там і до Більська шапкою докинути!

— А ще ж і назад їхати!.. — жахнувся Михась.

А характерник і насупився.

— Не загадуй наперед, сину… нам аби до Голуня дістатися, а там Господь поможе… Без нього, святого, ми й кроку не ступили б!

Збавили вони ходу і пустили жеребців клусом, бо місцевість стала нерівна, почали траплятися видолинки, мочажини, озера, що позаростали рогозою, а потім о ліву й о праву руч зазміїлися балки, які поробила тала вода, що збігала навесні до річки.

— Мабуть, треба тут стати, сину, — каже Обух, озираючись навсібіч. — Попасемо коней, бо геть зморилися, та й самі перекусимо, що Бог послав…

— Отуто краще, — каже Михась, зупиняючи гнідого коло круглого озерця. — І вода під боком, і паша для коней добряча!

Та й зліз із коня й вудила у нього з рота витяг. За кількоро хвиль на березі вже палахкотіло багаття, у казанку закипав куліш, а характерник розстелив скатертину на землі й чикрижив запоясником шинку, що зсохлася у саквах і стала тверда як підошва.

— То далеко ще їхати? — поспитав Михась, коли вони попоїли й уклалися горізнач на траві.

— Сьогодні Псел перепливемо, як Бог дасть… — відказав характерник, пахкаючи люлькою. — А там ще днів зо два. Тільки чує моє серце, що чатують на нас…

— І я чую!.. — буркнув Михась, замислено дивлячись удалеч примруженими очима.

— І що?

— Лихо нас тут якесь має спіткати.

— Чи не на переправі?

— Хтозна.

Залопотіли крила, і на груди Михасеві сів Кирик.

— О, гуляка прилетів! — сказав Обух. — Що там на білому світі чувати?

Крук застромив дзьоба в пір’я і почав скубтися.

— Чоловік на змієві,— нарешті сказав він.

— Далеко?

— За кількоро гонів.

— Та й що?

— Подався за річку.

— Ще?

Кирик ухопив кавалок шинки, що