Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Підійшла тоді тая дівка й присіла перед ним.

— Отсе так ти мене уподобав, що розлучитися не можеш? — питає його лагідно. І по голові погладила. — Як одбудеш своє на сім світі, то, може, й зустрінемося ми в наступному житті… А зараз відпусти нас, бо натомилися ми поневірятися!

Та й пригорнула його до себе і поцілувала в обидві щоки. Заплющив очі Михась, бо наповнилися вони слізьми, та й пробурмотів ледве чутно:

— Ідіть собі з Богом, гожії діви!

А як розплющився, то й очам не повірив: порожньо було кругом, тільки вітер траву нагинає на пагорбі.

— Обуше, — каже малий козак, — се снилося мені чи таки справді все воно було?

Зітхнув характерник і завдав сакви на поводового.

— Не шкодуй, — каже, — сину ні за чим! Бо стільки ще у житті доведеться згубити…

— То вони отсе ув Ир полетіли і Господь їх янголами поробить?

— Та які з них янголи! Дасть їм батько Троян нове життя та й знов пошле в сей грішний світ.

— І що?

— А тут заміж повиходять та будуть з чоловіків своїх кров пити і мозок їхній їсти… Бачив таких жінок?

— Ні.

— То ще побачиш… Ото ж вони всі з росалок і поробилися, которі людей їли… Ну то й годі про теє! Їдьмо відціля хутчій, а то ще знов яка проява нас тут на белебні угледить! Та ще ж і через Удай треба перепливти…

Виліз Михась на коня та й озирнувся востаннє навкруги. Сонце вже виглянуло на овиді, роса мерехтіла у траві, й лелеки кружляли над заплавою. Зітхнув малий козак і перший почав спускатися з пагорба, а за ним Обух рушив, провадячи двох коней на поводі, та й подалися вони до річки, що бігла в долині.

Було вже добре за обіди, як переправилися Михась із характерником через Удай і, промкнувшись через ліс, що був о ліву руч од мочарищ, виїхали у чисте поле. Ні хутора там не видно було, ні чабанів зі стадом чи отарою — тільки трави стояли височенні, що й чоловік із конем сховається. Дістав тоді Обух люльку, натоптав її тютюном і каже:

— Отепер і закурити можна, щоб удома не журилися!

Та й викресав огня і, поклавши кусник запаленої порхавки до люльки, зачав пахкати, аж геть тим димом оповився. Їхав іззаду Михась та знай носом крутив, а тоді каже:

— І як ото ти його куриш, батьку, що мені аж дух осьо забиває!

А характерник йому на те:

— Багато ти тямиш у сьому ділі… тютюн сам Господь створив для пожитку людям! Хто люльку курить, той живе довго і ніколи не хворіє.

— А то чом?

— Бо неначе вуджена шинка стає і ніяка зараза його вже не бере! Якось на Хортиці копали ми яму та й натрапили на могилу давнього запорожця — певне, ще з тої пори, коли князі в Києві сиділи. Лежала коло нього люлька з кулак завбільшки, і тютюн стояв у горнятку. А сам козак як живий — зсохся мов тараня і наче камінь став, хоч цвяхи ним забивай. Так і здається, наче ось-ось очі розплющить та й, лупнувши ними, поспитає: «А якого ката ви тут робите, бісові діти?»

Михась і сплюнув зневажливо.

— У тебе, батьку, і горілку Господь людям приніс із неба! А ти як надудлився її оце, то й варту проспав…

— Та то часом у козаків буває, сину, — розсудливо відказав Обух. — Тут нічого не вдієш.

— Буває?! — перепитав Михась. — А якби нас у полон зайняли та образ Пречистої Панни забрали? І вся нечисть пекельна — Мурмило, Барабаш, Вернигор, літавиці оті страшенні й бісуркані на вепрах, — поприходили та реготатися стали, що, мовляв, узялися козаки Пречистій Діві служити, та пороху забракло? Пошли, каже, дурня Богові молитися, то він і лоба поб’є, еге? Що тоді, батьку, було б?

Зсунув характерник шапку і потилицю почухав.

— Та… погано було б! — каже.

— О-то-то! — потакнув Михась. — А ти кажеш, горілка од Бога… Якби од нього вона була, то ти варту не проспав би! Ти ж був як колода нечутенна — вони тебе нагайкою, а ти тільки очима лупаєш!

А тоді як заревеш мов бик: «Горілки хочу, горілки!»

І давай за баклагою шукати…

— Та невже це я таке казав?! — не повірив Обух.

— А який же ж дідько іще! А знаєш, батьку, що роблять на Січі,