Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Огня! — звеліла найстарша відьма.

І допіру вона теє сказала, як спалахнули багаття у всіх кутках, аж видно зробилося наче вдень, а грубі личини гидолів почали мінитися у відблисках полум’я, мов живі. Стала бісурканя посеред капища й швидко-швидко заговорила:

— Попід горою вода біжить, на горі Матінка Нея сидить. Вона ні шиє, ні пряде, ні латає, тільки живої душі з сього світа виглядає. Матінко Неє, преславна Мокоше! Візьми сюю жертву, понеси її за синє море, поклади до престолу батька нашого Чорнобога!

І тихо зробилося, тільки чутно було, як тріщить хмиз у багаттях.

— І раз! — озвалася бісурканя, звівши руки.

Насилу вимовила вона теє, як шугонуло увись полум’я усіх дев’яти огнів, аж лизнули омахи верховіття дерев.

— І два!

І знову вдарили огненні стовпи угору, розлетівшись золотими іскрами навсібіч.

— І три!

Заревів огонь, метнувшись угору, та враз і упав додолу, бухнувши їдким сірим димом.

— Нехай Чорнобіг милує! А се що таке?! — кашляючи, вигукнула бісуркання.

Тут і відьми усі загомоніли.

— Ти хто така, приблудо?

— Глянь, глянь… знак у неї на грудях!

— Та вона ж із наших!

— А чого ж молода така?

— І золота змія на шиї… не простого роду, видать!

Михась таки не втерпів: звівся на ліктях поглянути, що ж воно за лихо іще там прибилося. І очі витріщив, бо такого дива ще в житті своєму не бачив.

Посеред капища, осяяна полум’яними омахами дев’яти багать, стояла молода бісурканя. У сріблястій кольчузі була вона, в зерцалах[75] і в шоломі з опущеним забралом. На шиї в неї звинулася кільцем золотава змійка, що знай звивалася та роззявляла пащу, дриґаючи роздвоєним жалом, а по праву руч стояв здоровезний хижий котисько. Був він із доброго бичка завбільшки, рудий мов глина, і від ніг до голови поцяцькований здоровими темними плямами. Певне, злякався трохи котисько, бо роззирався навсібіч і погрозливо шкірив ікла — не підходь до мене, мовляв!

Вийшла уперед найстарша відьма й питає:

— Що ти хочеш, дитино?

А бісурканя гордо звела голову й крикнула:

— Козак сей належить — мені!

Як вигукнула вона теє, знову шугонуло увись полум’я дев’яти огнів, а відьми аж зателесувалися з люті.

— Се наш ясир!

— Ти звідки така тут узялася, мандрьохо?

— Ти ба, ще молоко на губах не обсохло, а вже рівною нам хоче бути!

— Тобі ще ляльками гратися, а не з нами балакать!

— Ану цитьте мені всі! — гаркнула найстарша відьма. І до бісуркані:

— Се жертва матінці Неї, котору принести зараз їй маємо! По якому праву хочеш забрати її?

Тут пирхнув котисько і засичав, припавши до землі, а огні знов завирували, бризкаючи золотими іскрами.

— А ти не знаєш, хто була моя мати? — каже бісурканя. — Чи, може, не знаєш, як вона загинула?

Загомоніли відьми, перемовляючись між собою, коли ж найстаріша й каже:

— Та бачимо ми, що ти Одноокої донька…

Випросталася тоді бісурканя й каже:

— Се вира[76] моя за матір, що забили козаки у Вовчій балці! Був він причиною її смерти, то мусить зараз умерти за теє. Кров за кров, такий закон!

Як почув теє Михась, то й мороз йому по шкурі пішов: давній то був закон і не траплялося ще такого, щоб хтось його порушив.

— І що ж ти з ним зробиш? — питає найстаріша.

— А що! — каже бісурканя. — Однесу на той світ і батькові Чорнобогу до ніг складу. А там уже нехай думає, що з ним робити…

— А наша жертва?

— А якої ще жертви вам треба? Та там усе пекло зрадіє, як потрапить Троянів Ключ їм у лапи!

Перезирнулися бісуркані й загомоніли.

— Закон є закон!

— Се ж вира за кров!..

— Через нього сестер наших убили!

— А як той страшний прийде, то що йому сказати?