Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Як зсадила його з себе тая росалка, то ступила крок уперед і полум’я осяяло її од ніг до голови. Угледіли теє диво козаки й наче правцем їх поставило: той так і заціп із роззявленим ротом, цей сідло латав і, звівши голову, завмер із шилом у руці, а якийсь вусань саме костомаху обгризав — та й закляк із нею в зубах, страшенно вирячивши очі, що аж на лоба вилізли, мов дві сливи.

— Ну, що, мерзотники, анцихристи, жевжики і цвейлики[72] ляські,— каже росалка, — не ждали?

— Н-ні…— прохарчав отаман, помалу зсуваючи шапку на потилицю.

А росалка тоді у боки взялася й питає:

— Ану кажіть мені хутко: бугила чи татар-зілля?

Тихо зробилося, тільки чутно було, як огонь гуготить та коні хрумкають овес у шаньках.

— Бу… бугила! — видихнув отаман.

— У-у-у! — заверещали росалки, що кружляли у нічному небі,— та й сипонули додолу, немов ті груші.

І така веремія зчинилася, що страх і переляк! Закрутилося все довкола Михася, завертілося — і вогнище, і росалки тії хижі, й козаки Яремині безщасні, що в таку ото халепу влипли. Насилу встигав він щось розгледіти в тій коловерті: он чотири росалки чийогось коня повалили і рвуть його зубами, а він страшенно харчить, блискаючи вибалушеними очима, ось чорнявка, яку Михась на річці так добре сперезав, уже отамана осідлала, а тендітна білявочка до шиї йому присмокталася і кров ссе, аж захлинається, он роздерли вже когось нехрещені душі й запихаються м’ясивом, мов собаки, аж писки кривлею позамурзували, а трохи далі видно, як ухопили росалки Обуха зв’язаного і шарпають на всі боки, а він верещить, мов кабан у загороді…

— Стійте, щоб вам добра не було! — заволав Михась, кидаючись до них із лозиною. — Цього не чіпати, чортові душі! Се наш, се наш! Стійте, я вам кажу!

Та й вихопив запоясника, розітнув лика на характерникові й питає:

— Живий, батьку?

— Господе, твоя воля! — каже Обух, не тямлячись од жаху. — Що се за лихо, сину?

— А се дівчата нам помагають! — каже Михась. — Которі ото на вербах живуть та на болотах… Не бійся їх, вони хороші!

— Либонь, як зубами до стіни сплять… — каже Обух. Та й глянув на плече, де синець уже кров’ю наливався. — Так учепилася, бісова личина, що ще мить — і кусень вирвала б!

— А коні ж наші!.. — скрикнув раптом Михась.

І пірнув у юрбу, покинувши характерника самого. Насилу пробився до туди, де коні стояли, та й бачить, що вчасно нагодився: обліпили кляті росалки гнідого, на гриві повисли, на хвості, навіть за вуха дві вчепилися, а жеребець уже й на коліна впав. Як угледів Михася, то таким страшенним криком закричав, що на мить одірвалися нехрещені душі од свого діла і озирнулися здивовано.

— Уб’ю! — заволав Михась, кидаючись до гнідого. — Не чіпати мого коня! Назад, лярви! Ану геть всі звідціля!

І затихло все довкруги. Одступилися росалки неохоче, зиркаючи на Михася спідлоба, а малий козак гнідого за шию обняв і притулив до себе.

— Веди його за мури, — каже ззаду Обух. — А я свого заберу з поводовим.

Ухопив Михась гнідого за гнуздечку й потяг надвір. Притулився до нього жеребець і труситься увесь та озирається, так наполохався! А як вийшли вони крізь пролом і війнув у лице Михасеві холодний степовий вітер, тицьнувся гнідий йому в шию й за вухо вхопив губами.

— Що, — каже йому Михась, — перелякався?

Гнідий і заіржав у відповідь — авжеж, мовляв!

— Я й сам перелякався спершу, — каже малий козак йому на вухо, — бо хтіли мене на кусні роздерти кляті дівки! Та, слава Богу, все обійшлося… А тепер не бійся нічого, бо я з тобою, братику.

Коли ж це і характерник підходить, провадячи за собою трьох коней за поводи.

— Насилу, — каже, — вирвався… Де ти цих чортиць вискіпав, сину?

Михась і рукою махнув.

— Та нехай, — каже, — вечеряють дівчата! Гарні ж які… а одна там така здорова та висока!

— І паля, сину, висока, — сплюнув Обух, — та чорт їй рад!

— А сакви наші де?

— Забрав я усе… ще й коника осьо видер у них, що тим козакам належав! Буде в нас двійко поводових!

— А решта?

Характерник безнадійно хитнув головою.

— Там скоро тільки костомахи валятимуться…

Прислухався Михась та й чує, що лунає за мурами плямкання, чвакання, хряскіт, муркотіння ласе і вереск вряди-годи. А більше нічого не чутно — ні голосів людських, ні іржання кінського.

— Клямка Яреминим козакам… — каже Михась. — Шкода хлопців, хоч і ворогували вони на нас!