Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Негідник! — закричав я, немов поранений ведмідь. — Лист!

— Так-так, лист! Він у мене! — знущально засміявся Сантер.

— Ти обікрав Піду!

— Обікрав? Ну що ти! Я лише взяв своє. Лист тепер у мене разом з усім рештою, — і він поплескав себе по кишенях.

— Тримайте його! — крикнув я моїм стражникам.

— Мене? — засміявся Сантер, скочивши на коня. — Спробуйте.

— Хапайте його! — шаленів я. — Він обікрав молодого вождя! Не дайте йому піти! Він…

Ремінь на моїй шиї стиснувся, і слова застрягли у мене в горлі. Я рвався уперед нелюдським зусиллям, але пута надійно тримали мене. Сантер швидко віддалявся. Стражники схопилися на ноги, але тільки безглуздо витріщалися на нас, не розуміючи, що ж відбувається.

Заповіт Віннету! Сантер викрав його! Злодій тікав у прерію, а ніхто й не думав переслідувати його! Як же я тепер дізнаюся останню волю мого брата?!

Божевільна лють охопила мене. Останнім зусиллям я напружив руки й відчув, що ось-ось мої м’язи розірвуться від напруги. Але розірвався ремінь, і я несподівано впав обличчям на землю.

— Уфф! Уфф! — хором вигукнули стражники. — Він розірвав ремені! — і кинулися до мене.

— Пустіть мене! — кричав я. — Я не збираюся тікати, я хочу зловити Сантера, він обікрав Піду!

Мої крики перелякали все стійбище. З усіх боків до мене бігли чоловіки, і кожен вважав своїм обов’язком схопити мене і стримати, що не було складно, оскільки мої ноги все ще були зв’язані. Безліч рук простягнулося до мене, мене підняли і знову притулили до дерева. Від люті я роздавав удари направо і наліво, кілька червоношкірих впало на землю непритомними, але врешті мене знову зв’язали.

Індіанці стояли навколо, потираючи забиті місця, і з подивом розглядали мене. Вони не злилися на мене за удари, а, навпаки, були сповнені здивування, як же мені вдалося розірвати пута, вони розглядали шматочки й передавали з рук у руки.

— Уфф! Уфф! Він розірвав ремінь. Бізон не зміг би зірватися з такого.

Моя лють минала, і я почав відчувати біль: перш ніж розірватися, ремінь розрізав мені м’язи мало не до кістки.

— Чому ви стоїте тут? — намагався я перекричати гул голосів. — Хіба ви не зрозуміли, що я сказав? Сантер обікрав Піду! Швидше сідайте на коней і доженіть його!

Як і слід було очікувати, ніхто з них не послухався мене. Нарешті з’явилася людина розумніша за інших — Одне Перо. Перед ним розступилися, він підійшов до мене й запитав, що сталося. Я розповів.

— Ти стверджуєш, що Сантер викрав письмена? — перепитував він, не розуміючи причини мого хвилювання.

— Так! Ти ж сам чув, як старий вождь наказав Піді зберігати письмена!

— Так. І ти переконаний, що Сантер викрав письмена, утік і не збирається повертатися?

— Упевнений.

— У такому разі ми повинні запитати Танґуа, що нам робити. Він вождь, і йому вирішувати.

— Питайте! Тільки швидше!

Але Одне Перо не поспішав. Він усе ще вагався, розглядав розірваний мною ремінь, похитував головою і примовляв:

— Уфф! йому недарма дали ім’я Вбивча Рука. І такий воїн повинен померти! Чому він не індіанець, чому він не кайова, а блідолиций!

Потім він нарешті пішов, забравши з собою шматки ременя. Всі, крім моїх охоронців, пішли за ним.

З величезним нетерпінням і занепокоєнням я чекав, коли червоношкірі помчать за злодієм. Але, на жаль, не бачив жодних приготувань. Життя стійбища незабаром повернулося у своє звичне, спокійне і розмірене русло. Я був неймовірно розлючений і попросив охоронців дізнатися, що ж відбувається. Оскільки вони не могли відійти від мене ні на мить, то покликали воїна, який проходив неподалік, і попросили запитати. Той повернувся з повідомленням, що Танґуа не віддав наказу переслідувати Сантера. Оскільки Піда не вміє читати, то письмена, на думку вождя, не дуже йому потрібні.

Від люті я так скреготав зубами, що вартові злякано поглядали на мене. Цілком можливо, що мені знову вдалося б розірвати ремені, попри біль у порізаних руках, але навіщо? Хіба я міг виправити те, що трапилося? Слід було змиритися з долею, і врешті-решт я заспокоївся, якщо не внутрішньо, то бодай зовні. Однак у мені визріло рішення використати найменшу нагоду для втечі, навіть якщо вона буде пов’язана з неймовірними труднощами та небезпеками.

Так минуло зо три години, аж раптом до мене долетів пронизливий жіночий крик. Я подивився туди, звідки почув його, і побачив Какхо-Ото, яка біжить до батькового вігвама. Вона зникла за пологом, але за хвилину знову вибігла назовні, тепер у супроводі Одного Пера. Всі, хто опинився поруч, побігли за ними. Сталося щось надзвичайне.

Через п’ять хвилин знову з’явився Одне Перо й побіг просто до мене. Він зупинився й навіть не подбав про те, щоб стати в імпозантну позу, як робив зазвичай, а з наскоку, не в змозі стримувати свої почуття, вигукнув:

— Вбивча Рука вміє все! Чи може він вилікувати людину?

— Так, — відповів я, сподіваючись, що мене відпровадять до хворого і хоч на якийсь час знімуть пута.

— Чи можеш ти воскресити померлого?

— Хто помер?

— Моя донька.

— Твоя донька? Темні Коси? — перепитав я злякано і здивовано, бо кілька хвилин тому бачив, як вона бігла повз мене.

— Ні, її сестра, скво молодого вождя Піди. Вона лежить на землі зв’язана й не рухається. Наш шаман каже, що вона померла. Її убив Сантер. Вбивча Рука піде зі мною, щоб повернути їй життя?

— Ведіть