Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Якщо вівці йдуть за вовком, то він з’їсть їх, коли зголодніє. Чому вони не вірять застереженням Вбивчої Руки, який бажає їм добра?

Незабаром з’явився Піда, щоб перевірити надійність ременів і дізнатися, чи немає у мене прохань.

— Напевно, Вбивча Рука вже втомився стояти. На ніч його покладуть між цими стовпами, — сказав він, показуючи на вкопані в землю стовпи, про які я вже згадував. — А може, він хоче лягти просто зараз?

— Ні, я ще можу стояти, — відповів я. — У мене є одне прохання.

— Скажи мені, і якщо я зможу, то охоче виконаю його.

— Прошу тебе: стережися Сантера.

— Сантера? Він — хробак і слимак. Так вважає Піда, син вождя Танґуа.

— Я згоден з тобою, але сусідство з хробаками може бути небезпечним навіть для могутнього дуба. Я чув, що він оселився поряд з тобою.

— Так, сусідній вігвам був вільний.

— Остерігайся, щоб він не зайшов у твій.

— Я вижену його, як пса.

— Ти проженеш його, якщо він прийде до тебе відкрито, а якщо він прокрадеться потай?

— Йому не вдасться увійти непоміченим.

— А якщо тебе не буде у вігвамі?

— У ньому завжди сидить моя скво. Вона прожене Сантера.

— Він хоче отримати письмена.

— Він їх не отримає.

— Я знаю, що ти не віддаси їх добровільно, але чи зможеш ти перешкодити йому викрасти письмена?

— Навіть якщо Сантерові вдасться таємно проникнути в мій вігвам, він нічого не знайде.

— Сподіваюся, що так воно й буде. Ти дозволиш мені ще раз поглянути на ці письмена?

— Ти вже прочитав їх.

— Я не встиг, мені завадив Сантер.

— Уже темніє. Я принесу їх тобі завтра, щойно розвидниться, і буду тримати перед твоїми очима, скільки знадобиться.

— Дякую тобі. Ще я хотів попередити, що Сантер постарається викрасти у тебе мою зброю. Сховай її надійно.

— Твоя зброя знаменита, тож не дивно, що він хоче мати її. Але навіть якби йому вдалося проникнути у мій вігвам удень, він не побачить зброї. Твої рушниці загорнуті в ковдри й лежать під моїм ложем. Вони мої. Я буду твоїм спадкоємцем, і до мене перейде слава Вбивчої Руки, тому що він виконає моє прохання.

— Охоче, якщо тільки зможу.

— Я роздивився твої рушниці і зрозумів, що вмію стріляти тільки з однієї. Чи погодишся ти перед смертю навчити мене, як користуватися твоїм штуцером?

— Добре.

— Вбивча Рука — шляхетний воїн. Дякую тобі. Ти міг відмовитися виконати моє прохання, але ти погодився. За все, що ти зробив для мене, я докладу всіх зусиль, щоб ти мав усе, чого захочеш, до того моменту, поки не почнуться твої муки.

Він пішов, навіть не підозрюючи, що вселив надію в моє серце.

А коли сказати по щирості, то досі я сподівався скористатися тим, що Ґейтс, Клай і Саммер були вільними у стійбищі кайова. Навіть якщо вони не були моїми друзями, то були білими. Якби я зауважив з їхнього боку хоч найменшу готовність допомогти мені, я б примудрився звільнити руки від пут, і тоді ніхто не зміг би перешкодити мені втекти. На жаль, від цієї думки довелося відмовитися. Після розмови з Ґейтсом мені стало ясно, що покладатися на нього та його товаришів не варт.

Отже, я міг сподіватися лише на себе. Але точно, постановив я собі, не здаватися. Я не сумнівався, що так чи інакше мені вдасться уникнути тяжкої смерті. Для порятунку мені бракувало дрібниці: звільнити одну руку і добути ніж! Невже мені, Вбивчій Руці, це не вдасться? Це не здавалося нездійсненним завданням, і навіть не надто важким. Я згадав про червоношкіру дівчину. Вона явно співчувала мені, а я знав, що багатьом, дуже багатьом білим пощастило скористатися симпатією індіанських жінок і втекти з полону. У кожному разі я не міг дозволити собі покірно чекати смерті й був готовий на все.

І ось тоді, коли я весь поринув у думки про втечу, до мене звернувся Піда з проханням навчити його стріляти зі штуцера. Кращого збігу обставин годі було й уявити. Молодому вождеві доведеться розв’язати мені руки, щоб я показав йому, як треба заряджати рушницю. Одним рухом я вихоплю ніж з-за його пояса, розріжу ремені, що стягують ноги, і буду вільний. До того ж у мене в руках буде мій чудовий штуцер на двадцять п’ять набоїв. Надія, правда, була невелика, але ж доведеться просто ризикнути життям, а воно, як подумати, уже й так мені не належало.

Звичайно, набагато краще було б утекти потай, не підставляючи себе під кулі червоношкірих. Але як це зробити? Я гарячково шукав вихід, але наразі нічого путнього на думку не спадало. Я вирішив не поспішати з рішенням, часу я ще трохи мав.

Я згадав про те, що вночі вже зможу лежати! Довкола дерева вбили в землю шістнадцять кілків, по чотири з кожного боку. Цих кілків було би достатньо для чотирьох полонених, і з порядку їхнього розташування я побачив, як саме до них прив’язували людей. Якщо полоненого прив’язують лежачи, то ноги й руки йому доводиться тримати широко розкинутими, це доволі незручне положення, і навряд чи так вдасться заснути. Зате індіанці матимуть певність, що бранець не втече.

Тим часом зовсім стемніло і біля вігвамів почали розпалювати багаття. Індіанки готували вечерю. Моя нова знайома знову принесла мені їсти. І цього разу їй довелося умовляти батька, щоб той отримав згоду старого вождя. Ми майже не розмовляли, я тільки подякував їй за доброту, і вона відразу пішла. Незабаром мої стражники теж покинули мене, а на їхнє місце заступили двоє інших. Я запитав,