Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Відпусти їх на знак подяки за порятунок твоєї скво, яку ти любиш.

Він відвернувся від мене, щоб я не побачив на його лиці відбитку тої боротьби, що відбувалася в його душі. За мить він зумів упоратися з почуттями, подивився на мене і промовив:

— Вбивча Рука не такий, як усі інші блідолиці. Він не схожий і на червоношкірих мужів. Його не можна зрозуміти! Якби ти просив за себе, можливо, я знайшов би спосіб урятувати тебе. Ми дозволили б тобі боротися за своє життя з найсильнішими і найбільш мужніми нашими воїнами. Але ти просиш не за себе, а за інших! Ти навіть життя гребуєш отримувати з чужих рук!

— Говори ще!

— Тепер ми тобі нічого не винні, зовсім нічого. Ми розрахувалися з тобою за те, що ти врятував мою скво, і ти не маєш права нічого вимагати!

— Я й раніше не мав права нічого вимагати!

— Вони — вільні. Хуґ! Я все сказав!

Він пішов до батька, щоб повідомити йому про свою обіцянку. Через деякий час він вийшов з вігвама старого вождя і зник між деревами. Незабаром він з’явився знову в супроводі трьох вестменів, сказав їм щось, вказуючи рукою на мене, і пішов.

Ґейтс, Клай і Саммер явно були в розпачі. Вони були схожі на засуджених на смерть, яких помилували в останню хвилину.

— Містере Вбивча Рука, — звернувся до мене Ґейтс, — ми нічого не розуміємо. Може, ви нам поясните, чому червоношкірі здійняли такий галас навколо старого потертого мішечка з «ліками»?

— Ви ще раз підтвердили, що зовсім не знаєте Дикого Заходу. Немає нічого страшнішого для індіанського воїна, ніж втрата «ліків».

— То ось чому Піда так розізлився, що навіть наказав зв’язати нас. Не заздрю я Сантерові, якщо кайова наздоженуть його!

— Він на це заслужив. А ви хоч тепер бачите, що він збирався вас зрадити?

— Нас? Але до чого тут ми?

— Невже ви досі не зрозуміли? У цьому мішечку лежав заповіт Віннету, до якого Сантерові так хотілося добратися.

— А який стосунок цей заповіт має до нас?

— Там детально описано місце, де заховані скарби апачів.

— Чорт забирай! Ви впевнені?

— Звичайно. Я ж сам читав.

— То ви теж знаєте, де шукати золото?

— Знаю.

— Скажіть нам! Скажіть! — голос Ґейтса здригнувся, очі його зблиснули. — Ми поїдемо за Сантером і викрадемо золото в нього з-під носа!

— По-перше, ви не заслужили на золото, оскільки досі були на боці Сантера й не погодилися допомогти мені. По-друге, вам просто не вдасться перехитрувати Сантера. Він зуміє обвести вас круг пальця. Він найняв вас як землекопів, як робочу худобину, щоб потім убити й заволодіти всім скарбом. Я попереджав вас, але ви мені не повірили. Тепер ви стали йому непотрібні, тому він дуже спритно позбувся вас — обікрав Піду, а вас залишив, щоб кайова мали на кому зігнати злість.

— Невже індіанці вбили б нас через Сантера? Ми ж нічого у них не крали! — до Ґейтса повернувся страх за своє життя.

— Досить було й того, що ви — друзі злодія і їхнього ворога. Вас мали стратити біля стовпа тортур разом зі мною.

— Справді, Піда сказав, що ми повинні дякувати вам. За що?

— Я просив за вас.

— Ви? І Піда вас послухався?! Неймовірно! А що ж буде з вами?

— Те, що й запланували раніше.

— Смерть від тортур.

— Так.

— Нам дуже шкода вас, сер. Чим ми могли би вам допомогти?

— Пізно, містере Ґейтсе. Вчора я просив вас про допомогу, але ви відмовили мені, віддавши перевагу товариству негідника Сантера. Їдьте з Богом, а коли доберетеся до селищ білих людей, розкажіть усім, що Вбивча Рука загинув, закатований індіанцями племені кайова.

— Дуже сумна звістка, сер. Мені б хотілося повідомити людям щось утішніше.

— Винні в цьому саме ви. Ви обдурили мене в Маґворт-Гіллз і передали в руки кайова. Ви відмовилися допомогти мені. Блиск золота затьмарив ваш розум. Тож саме через вас моя смерть буде жорстокою і страшною. Я знаю, що ви не посмієте повідомити про це людям, але нехай ваше сумління не дає вам спати ночами. А тепер забирайтеся звідси!

Ґейтс розгубився й не знав, що відповісти. Усі троє мовчки пішли геть, так і не здобувшись на слово подяки за врятоване життя. Згорблені спини горе-золотошукачів свідчили про те, що вони засвоїли мій урок.

Не встигли вони сховатися за горизонтом, як зі стійбища виїхав Піда і щодуху помчав за загоном, що його батько вислав слідом за Сантером. Піда навіть не глянув на мене: він розрахувався зі мною. Тепер він сподівався, що наступна наша зустріч неодмінно станеться через кілька днів біля того ж дерева смерті, а от я був цілковито певен, що ми побачимося з ним на Ріо-Пекос або ще далі, в Сьєрра-Ріта, куди нас приведуть сліди Сантера. Майбутнє мало розсудити, хто з нас помилявся, а хто — ні.

Коли опівдні Какхо-Ото принесла мені їжу, я запитав її про здоров’я сестри. Вона відповіла, що тій уже краще, голова більше не болить, але молода скво ще не може ходити. Вона подавала мені на кінчику ножа шматочки м’яса й дивилася на мене вологими від сліз очима — щось турбувало її, але вона боялася заговорити з чоловіком першою.

— Моя молода сестра хоче щось мені сказати, — почав я, щоб допомогти їй. — Нехай каже, що сталося і чому її душа неспокійна.

— Вбивча Рука вчинив неправильно, — відповіла