Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Данина мертвим. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.

Мене відв’язали від дерева і зняли пута з ніг, проте не повністю — а лише так, щоб я міг іти дрібними кроками, і повели через стійбище до вігвама Піди. Я подумки радів зі вдалого збігу обставин — мене вели до вігвама Піди, в якому зберігалася моя зброя. Біля входу юрмилися червоношкірі. Вони шанобливо розступилися, даючи мені пройти.

Одне Перо ввів мене до вігвама. На ковдрах лежала молода жінка, біля неї сиділи Какхо-Ото і потворний старигань. Це був шаман племені.

Побачивши нас, шаман і Темні Коси підвелися. Я оглянув вігвам. Зліва від входу лежало моє сідло і попона, на одній із жердин висіли мої револьвери і ніж. Читач може собі уявити, як мені хотілося дістатися до власної зброї.

— Нехай Вбивча Рука подивиться на померлу і скаже, чи може він її оживити, — вимагав і водночас просив Одне Перо.

Опустившись на коліна поруч із тілом жінки, я спробував зв’язаними руками знайти пульс, мені це вдалося не відразу, але, зрештою, я відчув, як під моїми пальцями рівно б’ється слабенька жилка. Жінка була непритомна і могла справді померти, якщо не привести її до тями. Батько й сестра не зводили з мене очей.

— Вона померла, і ніхто не може воскресити її, — глухим упевненим голосом заявив шаман.

— Я зроблю це, — відповів я.

— Ти повернеш їй життя? Справді? — запитав Одне Перо з надією в голосі.

— Розбуди її, розбуди! — благала мене Какхо-Ото, від хвилювання забувши про правила поведінки індіанської жінки і вчепившись у мою руку.

— Якщо хочете, щоб я повернув їй життя, — сказав я, — вийдіть і залиште мене наодинці з померлою.

— Уфф! Ти розумієш, чого ти від нас вимагаєш? — запитав батько.

— Чого? — перепитав я, хоча чудово розумів, що він має на увазі.

— Тут лежить твоя зброя, якщо вона потрапить до тебе в руки, ти спробуєш звільнитися. Обіцяй мені, що ти не доторкнешся до неї!

Можна уявити собі, як складно було мені знайти правильну відповідь. Ніж, револьвери і штуцер! Мені вистачило б хвилини, щоб розрізати ремені, і хотів би я подивитися на сміливця, який наважився б зупинити мене! Однак хапатися за зброю було по-дурному. Індіанці теж схопилися б за рушниці, полилася б кров. Крім того, мені здалося, що негідно Вбивчій Руці користатися непритомністю жінки, аби досягти своєї мети.

У кутку на розстеленій шкурі я помітив розкидані предмети жіночого рукоділля: голки, шила, бісер, шкіряні ремінці, голки дикобраза та інші дрібниці. Там же були два крихітні ножички з гострими, як бритва, лезами, якими індіанки ріжуть шкіру на тонкі вузькі смужки. Цими смужками вони зшивають замість ниток частини одягу.

— Я обіцяю тобі, — промовив я. — А якщо ви не довіряєте мені, можете винести звідси мою зброю.

— Ми знаємо, що Вбивча Рука ніколи не бреше, тому залишимо зброю тут. Але це ще не все, що ти нам обіцяєш.

— Що ви ще вимагаєте від мене?

— Ми відв’язали тебе від дерева, і ти міг би спробувати втекти й без зброї. Обіцяй мені, що зараз ти не втечеш, повернешся до дерева й дозволиш прив’язати себе знову.

— Слово Вбивчої Руки.

— Нехай усі вийдуть. У нього тверде слово, йому можна вірити. Він — не Сантер.

Одне Перо звільнив мене від ременів і залишив самого. Щойно він зник за пологом, я швидко сховав ножик для рукоділля за манжет сорочки і заходився коло дружини Піди.

Відколи Сантер, скориставшись відсутністю молодого вождя, проник у вігвам і напав на жінку, минуло чимало часу. Чому ж вона так і не отямилася? Найімовірніше, негідник оглушив її. Я обережно обмацав череп і виявив на потилиці величезну ґулю. Я натиснув сильніше на це місце, намагаючись визначити, чи цілі кістки. Жінка застогнала від болю й розплющила очі. Спочатку її погляд був абсолютно безтямний, проте незабаром вона прошепотіла моє ім’я.

— Ти впізнаєш мене? — запитав я.

— Так.

— Розкажи мені, що сталося, і постарайся не зомліти, бо помреш.

Мої слова подіяли на неї, індіанка струсонула головою і, скривившись від болю, сіла, притискаючи руку до потилиці.

— Я була одна, коли увійшов блідолиций і зажадав віддати йому мішечок із «ліками». Я не погодилася, і він мене вдарив.

— Де був мішечок? його вкрали?

Вона подивилася вгору на одну з жердин і вигукнула переляканим голосом:

— Уфф! його немає! Блідолиций украв «ліки»!

То ось що мав на увазі Сантер, коли хвалився, що в нього письмена разом з усім рештою! Він забрав не тільки заповіт Віннету, але й усі талісмани молодого вождя! Тепер Танґуа змушений буде вислати за ним воїнів.

— У тебе вистачить сил сидіти чи ти відчуваєш, що можеш знову знепритомніти? — запитав я.

— Ні, ні! Я більше не впаду, — поспішно запевнила вона мене. — Ти повернув мені життя. Дякую тобі!

Я підвівся і відкинув завісу, яка закривала вхід у вігвам. Батько й сестра стояли поруч, інші жителі стійбища зібралися трохи далі.

— Заходьте! — покликав я Одне Перо і Темні Коси. — Вона ожила.

Думаю, читач розуміє, як пораділи батько й сестра колишньої «небіжчиці». І вони, і всі інші кайова були переконані, що я зробив чудо, я ж не збирався позбавляти їх ілюзій. Я наказав прикладати хворій на потилицю холодні примочки і показав, як це робиться.

Настільки ж сильною, як і радість, була лють червоношкірих, які дізналися,