Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Чому? — я здивувався, що жінка дозволяє собі засуджувати дії чоловіків.

— Ти дарма відмовився їхати з Підою.

— Я не мав жодних підстав їхати з ним.

— Тобі слід було поїхати. Померти біля стовпа тортур без стогону болю — велика честь, але Темні Коси вважає, що життя — це краще.

— Але мені довелося б повернутися в полон, щоб померти.

— Піда змушений був взяти з тебе обіцянку повернутися, він не міг сказати інакше. Можливо, коли б ви зловили Сантера, він дозволив би Вбивчій Руці стати своїм другом і викурив би з ним люльку миру.

— А друга і брата не вбивають біля стовпа тортур, чи не так?

— Так.

— Це правда, але і я зробив правильно. Ти хотіла б, аби я лишився живий?

— Так, — відповіла вона. — Адже ти повернув життя моїй сестрі!

— Хай тебе не турбує моя доля. Вбивча Рука знає, що робить.

Вона замислено подивилася десь удалечінь, потім зиркнула на охоронців і нетерпляче махнула рукою. Я зрозумів, що їй хотілося поговорити зі мною про втечу, але вона боялася навіть вимовити це слово, побоюючись, що охоронці запідозрять недобре. Коли вона знову підняла очі на мене, я з посмішкою сказав:

— Погляд моєї сестри чистий і прозорий, через нього Вбивча Рука бачить її серце і читає думки. Задумане моєю сестрою здійсниться.

— Коли? — злякано здригнулася вона.

— Дуже скоро.

— Нехай твої слова стануть правдою. Какхо-Ото буде рада!

Наша коротка бесіда повернула дівчині душевний спокій і мужність. Коли настав час вечері, вона дозволила собі ще більшу відвертість. Біля вігвамів уже горіли вогнища, наближався вечір, і під кронами дерев було темно. Подаючи мені новий шматок м’яса, вона раптом стала мені на ногу, щоб привернути мою увагу:

— Вбивча Рука вже майже все з’їв, але, напевно, ще голодний. Може, принести ще? Темні Коси принесе все, чого захоче Вбивча Рука.

Охоронці не звернули на її слова уваги, але я зрозумів, що вона пропонує свою допомогу і готова передати мені все необхідне для втечі.

— У моєї сестри дуже добре серце, — відповів я, — і я вдячний їй за все. Але я ситий, і мені більше нічого не треба. Як почувається скво молодого вождя кайова?

— Вона ще слабка, і ми робимо їй примочки, як ти нас навчив.

— Вона потребує догляду. Хто доглядає її?

— Я.

— Сьогодні ввечері ти теж будеш із нею?

— Так.

— Але ж і вночі хтось повинен сидіти біля її ложа.

— Я залишуся з нею до ранку, — голос індіанки здригнувся: вона зрозуміла мене.

— До самого ранку? Тоді до побачення.

— До побачення, Вбивча Рука.

Вона пішла. Охоронці провели її очима, так і не зрозумівши двозначності нашої бесіди.

А річ же була в тім, що я не міг, звільнившись, не піти у вігвам Піди, де лежала моя зброя. Вечірня розмова з дівчиною заспокоїла мене тільки частково: якщо я візьму зброю у присутності сестер, вранці їм дорікнуть у тому, що вони допомогли мені. Як дочки кайова, вони мусили б здійняти крик, щоб воїни завадили мені втекти; з другого боку, вони не хотіли посилати на смерть людину, яка врятувала життя однієї з них. Який же вихід можна було знайти? Напевно, дівчата дозволять мені зв’язати їх. Коли я піду, вони можуть кричати скільки завгодно, а потім розповісти, що я раптово з’явився у вігвамі, збив їх із ніг і зв’язав. Кайова повірять у це, бо я робив так не раз.

Мій штуцер, мабуть, досі лежить у вігвамі Піди. Звичайно, молодий вождь міг взяти його з собою, хоча так і не навчився стріляти з нього. Від того, де тепер була моя зброя, залежали мої подальші дії. Якщо Піда взяв штуцер із собою, то мені доведеться спочатку наздогнати його і за всяку ціну повернути зброю.

Тим часом помінялися мої охоронці, прийшов Одне Перо, щоб особисто перевірити, як мене прив’яжуть до стовпів на ніч. Він сам зв’язав мене, щоб не зачепити рани на зап’ястях, не довіряючи цю болісну процедуру іншим. Коли мене відв’язали й повели до місця ночівлі, я обережним рухом витрусив ножик з рукава в долоню, а коли на руку накинули петлю, я прикинувся, що заледве терплю біль у м’язах, і міцно стиснув кулаки, ховаючи в одному з них крихітний шматочок сталі, який мав відкрити мені шлях до свободи. Потім я вдав, що біль надзвичайно сильний, і швидким та непомітним рухом перекинув ніж до рота і водночас майже повністю перерізав ремені на правому зап’ясті.

— Обережніше! Не торкайтеся до його ран! — гримнув на стражників Одне Перо. — Його будуть катувати, але згодом, не зараз.

У цей момент я випустив ніж на землю і добре запам’ятав місце, де він лежить і де я згодом зможу дотягнутися до нього лівою рукою. Індіанці прив’язали й мою праву руку, а потім обидві ноги, далі принесли мені дві ковдри й підсунули одну під голову, а другою накрили. Ретельно перевіривши вузли, Одне Перо задоволено сказав:

— Сьогодні Вбивча Рука не втече. Ці ремені йому не вдасться порвати, тим більше з такими пораненими зап’ястями.

І він пішов, а обидва охоронці сіли навпочіпки біля моїх ніг.

Багато людей хвилюється у моменти, що передують важливим подіям, вони не можуть опанувати себе від хвилювання, тремтять, їм уривається терпець, і через це в них нічого не виходить. Я ж, навпаки, стаю абсолютно спокійним, ще спокійнішим, ніж зазвичай, у мене вселяється непохитна впевненість, що все вдасться.

Я лежав нерухомо. Минула