Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— Став хлопцє… пора.

Поманив пальцем Василя Мельника.

— Ми біжимо, а ти тут довари м'єсо й побавси з хлопчішєм.

Олексичок крикнув був, що й він хоче йти, але Олекса замотав, замотав руками й побіг.

Ех… Погано бути й батьком, і ватажком опришків у той же час…

Всі побігли. Зосталися тільки Мельник із малим Олексиком доварювати м'ясо.

Але встигло воно й доваритися, й переваритися, а опришків усе нема.

Наскочили наші хлопці на вірмен. Але знали, що робили купці, коли наймали собі за сторожу микуличинських гуцулів.

Перша ж група опришків, яка налетіла на микуличинців, понесла тяжку втрату: наповал було вбито Василя-спузаря й одного путилівського волоха.

Коли Олекса побачив, що найкращий з його легінів і любимий друг погиб, — прямо осатанів.

Він був сильний, він був дуже сильний, оцей Олекса Довбуш. Ніхто з опришків, а були серед них таки міцні люди, — не міг і здалеку рівнятися з Олексою. Але тепер, коли він на власні очі побачив смерть друга, сила його удесятерилася.

Як роз'ярений бик, кинувся він прямо в гущу, і страшно було дивитися на цього розлюченого чоловіка. Він валив своєю тяжкою барткою направо й наліво. Виючи, розліталися покалічені люди, а хто дістав щиріше, валився без звуку.

Вірмени — нарід не войовничий, одразу почали тікати. Микуличинці ще боронилися, духу їм давав ватажок Мочернак. Він відбіг у сторону й ладив пістоля. Рахував, що Олекса, зайнятий боротьбою, не помітить. Але Олекса ніколи не тратив ока ні на що, і тільки Мочернак націлився, як Довбуш могутнім рухом швиргонув бартку. Вона вибила Мочернакові з рук пістоля й, видимо, сильно поранила руку, бо Мочернак, виючи й вимахуючи рукою, побіг геть.

Микуличинці, побачивши, що їх ватажко тікає, кинулися й собі врозтіч. Опришки наздоганяли їх і били, але мало: кинулися скоріше на здобич.

Олекса зібрав усіх і скомандував бігти назад. Ранені були, на щастя, всі такі, що могли йти власними силами і подалися на села вигоюватися. Мертвих, Олекса сказав, поховаємо, як вернемося.

До табору! До табору! На Рокиту!

Олекса не сказав, що буде далі, бо якби опришки знали, то не бігли би до табору. Олекса в жару помсти за смерть Василя рішив піти на Микуличин і спалити. Якщо так, то це треба було робити якнайскоріше і бігти до табору, аби знов бігти назад сюди — не було жодного смислу. І Олекса теж ніколи так не зробив би, не ганяв би бігом туди й назад хлопців не знати пощо, але…

Але там був Олексик… Його треба було одправити додому, бо бач, як скручуються обставини. І Олекса скомандував бігти до табору.

Опришки бігли, думаючи, що оце уже там є й печене, й варене м'ясо, їсти хочеться. Але Олекса не дозволив сідати, а звелів варене м'ясо поскидати в тайстри, юшку злити в бордюки і скомандував бігти на Микуличин.

Гаштуракові та Євинському поручив, як тільки прокинеться дитина, відвезти її до матері.

— Єк буде питатися за дєдю, скажи му там, шо самий знаєш.

Коло бесагів залишив Лаврова та двох легкоранених і побіг, побіг.

Впали на село зненападу. Вдарили на комори. Що грабували, а що просто палили. Олекса вже не розбирав, хто прав, хто винен, а мстився вже за смерть Василя на микуличинцях взагалі. Ця втрата, помимо того, що то був Василь, взагалі була першою втратою Олекси: ще йому ніхто не бив легінів.

Ніч освітилася. Сполохані люди бігали, кричали. Одна жінка верещала особливо. Довбуш крикнув Василеві Мельнику:

— З'єжи ї та заткни хаву, аби не верескотіла.

Але нім Василь налапав іже чим в'язати, Бойко вже зв'язав бабу і повалив на землю.

Оборони жодної не було, бо ті, що складали ескорту вірменську, ще не вернулися.

Вже почало сіріти, коли Олекса крикнув:

— Доста!

Затрубив у трубку збір, бистро зібрав легінів і подався назад. Шлях освічувала пожежа. Горіли хати, горіли комори. Вориння горіло зигзагами. Нема-нема вогню, а потім нараз появиться і повзе, звиваючися по зигзагах, мов змія.

Опришки були дуже потомлені. Дехто прямо падав.

— Йой, гину, пане втамане…

Довбуш скомандував відпочинок. Хлопці не полягали, а прямо попадали на землю. Коли Олекса сказав ставати на варту, то всі почали проситися, щоб дав відпочити.

— Ту ніхто нас не нападе, сперед кого класти варту?

— А микуличинці?

— Ой, де!.. Вни не посміють. Ми два рази їх побили — де їм?

Одразу почув Олекса брак свого Василя. Той би не плакав і не просився. Треба — значить, треба.

— Но, добре. Харчюйте — я самий стану на варту.

Коли Олекса говорив цю фразу, він грішним ділом думав, що вдарить же когось нарешті сумління, хтось же скаже:

«Є!.. Як уже ватага пускати на варту, шо й без того вічно за нас всіх стає, то ліпше вже самим іти. Призначай, пане втамане».

Але… так ніхто не сказав. Порозвалювалися всі, повиверталися. Хочеться тобі на варту? Іди, ми не спираємо.

Пішов Олекса — і гіркі думи його посіли. Щось останніми часами взагалі гірко думається. Немає тої веселості, немає з чого тішитися. От і зараз. Ну, нові оті — нехай. А старі ж мої опришки? Як же вони допустили, щоб ватаг ішов на варту? І перед новими опришками я вийшов не як авторитетний отаман, а як попихач який. Злість напала на Олексу. Кинути б їх усіх, оцих опришків, на