Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

Погнав Олекса до Ясині. Вже заволодівав ним запал боротьби. А-а-а, восько. Най буде восько. Помірєємоси.

Він знав, що війську, яке б воно не було, маневрувати в горах трудно. Одною удачною засідкою можна військо коли не знищити, то, в усякім разі, сильно розстроїти. І Олекса вже загорівся жаждою битви. Безнадійність щезла, будуче одступило на задній план, перед очима була лише грядуща битва з отим таємним воськом.

Тож біг, біг додому. Хотів справді взяти хлопчика, Згодом, може, справді доведеться боротися з військом, не буде часу — нехай хлоп'я побігає по полонинах. Правда, вірменські купці ще. Ну, та то байка. Скочимо на яких годину-дві.

Єлена не знала, чи пускати дитя, чи ні. Але звикла коритися. Олексик, очевидно, був безмірно радий. А ще дєдя дістав коня, висадив на коня, дав поводи в руки, ой… І Олексик їхав сам. Дєдя лиш ішов збоку та підтримував.

Вражінь нових — без кінця. У ліс такий заїхали-и! Бачиш, що таких [смерек] Олексик не видів зроду. Дєдя виліз на одну — дороги шукав, то дєді й не видно.

Дитя щебетало всю дорогу. Олекса думав, що втомиться їхати — де там. Бадьориться.

Опришки зраділи. Брали Олексика з рук до рук, шукали в бесагах, чим би пригостити — взагалі страшенно було гарно. А як іще Смикайло врізав у скрипку, а опришки, щоб потішити дитину, почали гумористичні танці — і по-жаб'ячому, і по-баб'ячому, і по-ведмежому. Олексик так реготав, як ніколи.

Олексі сказав Кошак, що вірмен сподіваються не сьогодні — завтра. Це було ніби не в плані. Якщо Головач не привів людей, на вірмен не доведеться нападати, бо конвой самих микуличинців, як каже Кошак, буде двадцять люда.

Треба зараз же довідатися, як із Головачем. Послати по нього ніяк, й треба ж робити вибір: кого взяти, кого забракувати. Се така річ, що доручити нікому. Тому Олекса доручив хлопчика увазі товаришів, а сам, взявши вірного свого Василя, погнав назад, на Буковець.

Головач привів хлопців, але всього-на-всього одинадцять душ. Вибраковувати вже було ні з чого, та й часу не було. Отже, Олекса забрав усіх і повів прямо на ту дорогу, де можна було сподіватися вірмен. Вказав місця, розставив людей, дав знаки, щоб, як тільки покажуться вірмени, наскочити із своєю старою гвардією з одного боку, а Головач із своїми — з другого. А сам пішов до хлопців. З собою взяв лише Василя Мельника.

Дорогою розпитував про ото саме військо.

Що ж, Василь справився добре й вивідав усе, що треба. Зараз військо те подалося на Чорногору, думаючи, що Олекса там.

— Ну, най собі йдуть на Чорногору, а ми тут зробимо своє.

Прийшли на Рокиту. Олексик не скучав — і це вельми втішало батька. Федір Джамиджук підійшов до отамана саме тоді, коли Олекса взяв на руки хлопчика й щось йому розповідав.

— Шос ти, отамане, береш людей, не знаючи, ци вни нам підходе, ци нє.

Вже конструкція фрази не подобалась Олексі. Хто це «ми»? Чи то увесь колектив опришківський, чи два брати Джамиджуки, чи хто?

Олекса поставив хлопчика на землю.

— Біжи, бавси.

Хлоп'я пішло нехотя.

— Ну?

— Та й тот Лаврів, шо ти го нам зоставив.

— Та й шо?

— Таке вно, йк рідке г… Розхорувавси, лежит… Каже, шо згрішив міцно, приставши ід'нам.

Олекса встав, пішов до Лаврова. Дійсно, хлопець був хворий. Весь час його трусило, схуд, зблід. Олекса лагідно спитав:

— То ти ніби мав казати, шо згрішив-єс, до нас приставши?

— Може, я говорив шо у хоробі, того я не знаю. Може, й таке говорив у потемци, лиш я того не памнєтаю.

— їк-бес хоків піти ід'хаті, то я ті не бороню.

— А я бороню! — різко й зухвало втрутився Федір Джамиджук. — А я бороню… Цес зайда видів нас усіх, жив із нами, то може прибагти шо.

— Та й я бих казав, шо красше му голов укєти, — обізвався Штефан Джамиджук.

Брати жили між собою в згоді, причім менший поважав старшого, адже завжди його підтримував.

Знов Олексі не подобалася конструкція фрази. Джамиджуки були добрі хлопці, слова нема, але говорити так навіть і Джамиджукам дозволити не можна.

Олекса зробив вигляд, ніби зовсім не чув слів Джамиджуків.

— То я ті кау, шо не бороню. Йди собі, куда хоч. Дам тобі грошей три тинфи, бохонец хліба, та й маєш, ади, все. Коли здужєйш, тогди й підеш. Лиш знай — абес не згадував ніде й перед ніким, шо з нами був. Бо йк скажеш, шо єс із нами ходив, і зрадиш нас, то хуч би ти був і в третій землі, то я тебе дістану й розсічу.

— Я ніде не піду… Я буду у вас, лиш коби здужєв…

Джамиджукам Олекса не сказав нічого, але ще раз згадав слова Єлени, що й свої можуть зрадити.

Сеї ночі вже не спав у гурті опришків, а відокремився так, щоб ніхто не бачив. Гірко було йому ховатися від своїх же, але що робити. Коли можуть і сміють уже так говорити, то зуміють і зв'язати сонного.

Смикайла й Гаштурака послав роздобути їди, бо все вже поїли.

Не дуже довго й барилися хлопці — привели ялівку. Зарізали, м'ясо порубали, половину позатикали на рожни й почали пекти, а половину варили в кітлах.

Олекса сам вийшов на грунь, аби подивитися, чи не видно знака від Головача. І саме впору, бо знак був. Довбуш побіг назад. Смикайло саме бавився із Олексиком. Олекса шепнув: