Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Впрочім, обіцяв Олексику, що візьме його з собою на полонини.
— Ци діправді хочеш узєти? — питалася тривожно Єлена.
— А чому би ні? Віберу такий спокійний чєс… Та й він там побігаєт. Він ше не видів полонини.
Олекса був певен, що полонина і на хлопця зробить таке глибоке враження, як колись на нього самого. І якби це спокійно, без опришківства, як би гарно було пожити на полонині. Олекса оповідав би своєму синові про таємниці полонини, про всі ті печери страшні, що їх фантазія народна населила всякими смоками, жертвами, драконами, а там нічого нема. Про відлюдні гори високі, де луна відбивається від скал тисячу разів на різні голоси, про прекрасне Шибене озеро, до якого сім потоків несуть дари свої, а воно, царствено спокійне, ніколи не каламутить дерзкою хвилею дзеркальної поверхні своєї.
Все би показав Олекса синові. Повів би в глибокі ліси, де стоять перед віками викуті з каміння фігури старих богів, кам'яні жертовники із слідами ще вогню на них… Показав би — та що о тім говорити.
Обдурив хлопчика, що завтра йому щось покаже, тужно попрощався з Єленою й побіг.
XXXIII
Це він біг до Путилова. Там-ка знав такого легіня — старий парубок був, уже літній, що міг піднятися задачі навербувати хлопців багато. Другого такого знайшов Олекса в Довгополі-Волоськім — і от доручив їм набор.
— Берит бирше — я витак ізбракую.
Призначив місце сходин і побіг до своїх.
По дорозі цілком випадково стрів Джамиджуків. Іти стало веселіше.
Олекса турбувався, що у хлопців, які вже певно на нього чекають, вийшли запаси їди, взяті з собою, й хлопці певно голодують. Вирішив піти полонинами й узяти декілька овець.
В першій же отарі, яку стріли, відлучили вісім овець. Пастух питає:
— А шо му говорити ватагові?
— Скажеш, шо був Довбуш та й забрав.
Пастух видивився на славного отамана. Потім труснув головою.
— Оннаково мені життя не буде — з'їст господар. Іду з вами.
Джамиджуки переглянулися. Олекса усміхнувся.
— А єк ти си називаєш?
— Лаврів Андрій.
— Добре, Андрію. Ідім — най я сі подив'ю, єкий з тебе може бути опришок.
Федір Джамиджук потиху говорив Олексі:
— Шо береш не знати кого? Може, воно й нездале.
— Віпрубуєтси. А тепер нам людей тра.
Коли прийшли на місце, ватага була ще не вся в зборі. Бойко був, Срібнарчук із Гаштураком — нерозлучні приятелі. У тім же дні прийшов Кошак і приніс новину, що караван вірменських купців, бажаючи забезпечитися від опришків, найняв собі ескорт з микуличинських людей за проводництвом Мочернака, багач такий був у Микуличині. Будуть вертати в скорім часі купці, лиш невідомо саме коли. Добре би підсісти й стрясти.
Олекса подумав. Відмовитися — легіні можуть запротестувати.
— Мало нас. Не збізуємо. Може бути лихо. Нехай приведут ми людей з Довгополя та з Путилова — тогди будемо си дивити.
Аби не сидіти так та й аби не давати хлопцям спосібності до всякого роду розмов, Олекса подався до Ленчина й там ограбував корчму. Але корчма, показалося, була небагата, здобич дісталася така убога, що Олекса навіть не паював.
— Приберемо бирше — тогди розпаюємоси.
Було досадно. Думав дати яку винагороду хлопцям за страчений час — і нічого не вийшло.
— Йдім до Добротвора, там, видев, багатший корчмар.
Перележали день у кущах, уночі вдарили на корчму. Але й тут майже нічого не знайшли. Олекса спохмурнів.
Він знав теоретично, що неудачі не зміцнюють власті начальників, але от довелося вперше відчути це й, на практиці. Хлопці починали потроху показувати норови. Те, що думали раніше, почали говорити півголосом; те, що говорили півголосом, казали тепер на повний голос. Зухваліше відповідають, недбало виконують дрібний наказ.
Показалося, що не він, Довбуш, пан над своїми легінями, а вони, властиво, пани над ним. І поки слуга вірно служить — доти пани дозволяють верховодити над собою, приказувати ніби, чи що. Але от полоса удач пройшла, почалися неудачі. Може, це буде коротко, може, завтра ж буде інакше — але пан уже ворушиться, уже розкриває очі.
Ще одна-дві неудачі — і вже треба буде від своїх же легінів ховатися. Так пощо ж я тоді затіяв усе? Повстання загальне, мабуть, неможливе, система ховання перед своїми ж власними хлопцями — чорта варта, — ну і що тоді мучиш жінку, дитя, себе, нарешті?
Одчай закрадався в душу. Нема з ким порадитися, нема кому розкрити душу…
Як нема? А єгомость сапогівський? Як же ти міг його забути. Понесу ж туди всі сумніви мої, всі жалі свої і болі. Понесу і вістку про це нове, що побачив я у своїй роботі. Він розкаже мені, що зі мною самим діється, він роз'яснить мені путь мою попереду.
Звелів хлопцям іти в ліс на Рокиту — це на правім березі Пруту, направо Микуличина. Там легко буде достерегти шлях вірменських купців. Нехай вам будуть і купці.
Тихо вночі закрадався до плебанії. Сам же один, варти ніяк виставити. Помітить хто — і готова бути біда.
