Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Так воно все і розігралося, як по писаному. Олекса випровадив своїх хлопців аж під сам замок, укрив у кущах так, що їм усе було видно: як Рушель на чолі свого до зубів озброєного відділу виїхав із двору, як вони поїхали в напрямі села на засідку.
Смерком ударив Олекса на безборонний двір, з легкістю його опанував, і хлопці добре обловилися: здобич була багата. При відході двір було запалено з усіх боків.
Рушель сидів у засідці, коли його торкнув хтось із слуг.
— ПанеІ А чи то не наш двір горить?
Рушель глянув — і онімів. В одній хвилині зрозумів, жертвою якого адського плану став.
Побіг як шалений додому — і знов опришки мали приємність бачити, як мимо них у найбільшім безладді бігла орава озброєних людей із Рушелем на чолі. Дехто з хлопців хотів стріляти, але Олекса не дозволив. Він не хотів вчиняти непотрібної битви, а потім, як українець, хотів усе закінчити гумористичною виходкою.
Попик із Воскресінець, бачачи, що вже пізно, а нікого нема — рішив, що Довбуш, мабуть, довідався про засідку і не прийде. Звелів слугам убирати зі столу. Тільки що вони почали — а тут Олекса.
— Ой, га, єгомостику! Ци я не казав тобі, що прийду із хлопцєма вечеряти? А ти так борзо ізбераш…
Лице попа стало таким глупим, що вся ватага гримнула сміхом. Дійсно, вся ситуація в цілому вийшла одним великим жартом.
Загалом похід можна було зарахувати до числа удачних — і була се мало не остання удача Довбуша. Впрочім трапилася ще одна і то цілком несподівано.
IV
Жив у Косові багатий, дуже багатий єврей Меся. До контрибуції на користь Довбуша він, як найбагатша особа, мусив класти найбільше — і це його дратувало. Коли через Косів промарширувало «військо» смоляків на чолі з Пшелуським, Меся рішив, що щаслива звізда Довбуша вже загасла і що коли давніше на нього, як на помазаника удачі, не рекомендувалося піднімати руки, то тепер уже дозволяється.
І Меся задумав: поки там смоляки, військо, полковники, поки вони там що зроблять чи не зроблять, а я, Меся, скоріше них управляюся сам. А тут похід до Воскресінець.
Меся уже знав про нього, бо хтось бачив хлопців у лісі й сказав у Косові.
Назад, значить, буде йти Довбуш Коломийським шляхом, бо на конях.
Один ґазда з Ясеня був винен Месі сорок талярів і саме приніс їх віддавати. Віддає, а Меся відхиляє руку.
— Ні! Чуєш ти, газдику? Я тобі лишєю тих сорок талєрів і ще тобі додам сорок талєрів — лиш страть мені Довбуша.
Чоловік зблід. Всякі почуття заштурмували душею.
— Но преці… та-бо єк я го можу стратити, коли він вбив би мене з маху, на шкрепітки би посік.
— Ні… Ци ти потрібуєш за барки з ним ставати? На тобі оці білі порошки і йди ти з ними до пістинцької керниці. Сєдь там та й сиди. Довбуш тепер за Коломийом на рабунках і за день, за два ме вертати. Та буде йти на Пістинь[22] і вже конче ме припучювати коло тої керниці. А ти як побачиш, шо опришки йдут, усип цес порошок у керницю й кікай. Ніхто не ме нічого знати, ніхто не буде видів — а вісімдесєк, а то й усі сто талєрів маєш у кишені. І то згори.
І побрязкує монетами. Спокуса велика. Згодився чоловік, узяв гроші й порошки.
Але коли вийшов за місто та огорнули його довкола не вонючі коршми косівські, а світло-зелені гори, війнуло на нього рідним вітерцем, запахли трави — людські думки почали ворушитися в голові замість звірячих.
— Таже, рахувати, най так скажім, всип'ю. Але ж бо, окрім Довбуша, ше мут люде пити. Та це ж я потрою всі люде… Ой шос тут не так.
І шибнула ґазду думка — порадитися з жінкою: вона баба в мене така, шо…
Не пішов уже дорогою понад Варятин, а звернув одразу наліво й пішов лісами навпоперек.
Жінка й руками, й ногами:
— І не дай, Боже, й борони, Боже… Та на кого ти, мудрагелю, руку піднєв?
Словом, напала на чоловіка. А нарешті дала йому таку раду:
— Бери ти цесе трійло та й цесі гроші і йди до пістинцької керниці. А єк учюєш, шо йде Довбуш, уклєкни, на одну руку поклади цесі гроші, а на другу трійло. Й поклониси Довбушеві та й оповіж гет усе, шо ті Меся казав.
Подумав-подумав ґазда: правду каже жінка, треба її слухатися. Пішов, сів коло пістинської криниці й сидить.
Багато народу йде, й кожне нап'ється, бо ні в той, ні в той бік близько нема. А чоловік дивиться, як люди воду п'ють, і нотує сам собі: оце би я і того отруїв, і того… І хвалить свою жінку за розум, а себе за те, що її послухав.
Коли чує співи. Глянув — легіні на конях. Співають собі, нікого не бояться: військо, що їх ловить, на Чорногорі зараз, а більше — хто їм страшний?
Став чоловік на коліна, узяв в одну руку золото, в другу порошки. Наближаються опришки. Багатенько їх. Та всі вівбирані.
