Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— То такий ґазда, що зможе.

Впрочім, старші з опришків оприділяли, що все це надаремне, і хлопець все одно вмре. Говорилося це тут же, при хворому.

Великі слЪози показалися на перестрашеному обличчі хлопця. Він страждав, але думка про смерть не приходила йому ще в голову. Він гадав, що скоро одужає, верне до матері — як вона, бідна, там мучиться, не знаючи, де дівся її син? А от сі дядьки суворі кажуть, що він умре і вже не побачить більше матері.

Отаман добрий… Він говорить, що се пусте, що рана скоро загоїться і не буде вже так боляче. Але так чогось страшно… Так страшно… Олекса відправив хлопця з двома легінями. Хлопець уже просився, що він лишиться тут, що раз йому скоро одужувати, то краще тут, коло отамана. Але Олекса говорив, що тут ліків нема, що вони зараз відси мусять бігти, то як же хворого тягти із собою. Хлопець заплакав і вже більше не сказав нічого.

Олекса довго дивився услід хворому, коли його понесли два легіні.

Цілий день збиралися опришки. Як і сподівався Олекса, не всі з новозавербованих повернули. Перший же їх дебют показався такий клопітливий, що не одному любителеві веселого життя та красивої вбери відхотілося того всього. Най вам сей та той із вашою і вберою…

Далі виринула ще одна несподіванка. Ті з нових, що зосталися у ватазі, вимагали собі рівної пайки з вірменської здобичі, а старі опришки були проти того.

— Ти ніби ше учень, а я майстер. А вже скільки я опришок, а ти доперва вперше виліз.

— Шо з того? А важив житєм я тіко, кіко й ти. Й мене би кулька не минула. Та й шибеничка би не минула, єкби впав у руки.

— Ти собі взєв цесу пайку здобичі та йдеш собі д'хаті та й жієш. І ніхто не знає, ци ти був ув опришках, ци нє, а я вже д'хаті не верну. Мені вже з сеї пайки жити тра.

— І єк гроші ми метали, ми, старі опришки, — ти метав? Кажи — метав-єс гроші? То я своїми грошима тобі житє врєтував, а ти мені їх з пайки видираєш?

Слово за словом — і вже славословія показалося мало. Схопилися за бартки — ледве розвів Олекса. Погодив він усіх у той спосіб, що поділив рівно всіх, але старшим опришкам віддав свою пайку, ніби за стаж. Окрім того, нові опришки мали дати частину здобичі старим за те, що вони ото кидали гроші. Очевидно, обрахунок був приблизний, але все ж…

Коли відпочили, двинув Олекса свою ватагу до Воскресінець, на Рушеля.

«Рушель, той самий Рушель, що брав від мене гроші, збиткується тепер із моєї матері… Ну, підожди ж тепер — я тебе навчу. Військо ваше нехай шукає мене в Чорногорі, а я з вами тут пограюся. Потім ваше військо прилетить сюди — а ми підемо на Чорногору».

По дорозі Олекса запомігся в коні, бо то ж уже не гора. Це тут кінь не помагає, а в'яже; там, на долах, із конем ліпше. Але коли розвідався ближче, то показалося, що взяти Рушеля не так-то легко.

Перший запал, перші восторги панів, коли вони ото вздріли відділ Пшелуського й повірили, що Довбушеві зосталося жити всього кілька днів — то вже поволі проходили. Пани побачили, що піймати Довбуша — це трудна задача: от уже скільки лазить Пшелуський по горах, а опришки хазяйнують собі, як і хазяйнували. Рушель уже каявся, що так погарячився й наразив собі отамана; тому поїхав до Станіслава, витребував собі кілька жовнірів станіславської залоги, озброїв своїх гайдуків і установив як день, так ніч, варту.

Таким чином, підійти його зненападу було неможливо, а вести правильну осаду — це не була тактика опришків. Вони могли брати тільки з нальоту.

Це те, що міг довідатись Олекса з агентурних відомостей. Пішов тепер сам на розвідку — і вернув веселіший: певно, щось надумав.

Засів коло села. Виждав, поки йшов якийсь ґазда, вискочив, показав йому пістоль і повів у кущі.

— Тобі нич си не стане. Не бійси. Я тебе ні рабувати, ні бити не буду. Ти знаєш, хто я?

Ґазда зам'явся. Річ у тім, що опришки не люблять загалом, коли їх пізнають. На грабунку, коли ти пізнав кого з опришків, то ліпше мовчи. Ґазда се пригадав і мовчав.

— Знаєш, лиш не хочеш говорити?

Ґазда кивнув головою.

— Я Довбуш.

Ґазда закивав головою, як німий.

— Будеш говорити правду і робити те, що тобі кау, — нич ті си не стане.

Ґазда заспокоювався, бо слово Довбуша тверде.

— Єк си називаєш?

— Братовник Петро.

— Де сидиш?

— Там і там.

— Се я тебе питаю, аби, як зрадиш, ізнайшла тебе моя помста. А хуч і збрехав — оннаково я тебе і знайду. Піп ваш дома?

— Здає ми си, шо були дома.

— То підеш до него й скажеш так. Ішов-сми лісом, перестрів мене Довбушів післанець і сказав, аби я ішов ід'вам, ід' попові ніби. Абе-сте злагодили вечеру на завтра понад захід сонцє на трицєт хлопа: Довбуш прийдет ід' вам вечеряти. Так му скажеш. І даси цесу рогатину на признаку.

Довбуш передав ґазді свою рогатину.

— Це все. Бирш нічо. Зробиш — добре, не зробиш — твоя воля.

Довбуш був певен, що чоловік