Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Гм, — пробурмотів він.

— Гм? Не сердьтеся, але якщо ви досі сумніваєтеся у правдивості моїх слів, то мені годі вас зрозуміти.

— Але якби ви тоді представилися своїм справжнім ім’ям, ми б повірили вам і стали б на ваш бік.

— Ви — дуже недосвідчені люди, це правда. Принаймні на думку справжнього вестмена, такого, як я. А до того ж вас найняв Сантер, якого ви захвалювали до небес, то як я міг назвати вам своє справжнє ім’я?

— Але якби ви його назвали, ми б вам повірили!

— Ні!

— Так!

— Ні! І я можу довести це.

— Чим?

— Тепер ви знаєте, що я — Вбивча Рука. Повірте мені і станьте на мій бік.

— Пізно, сер, ви самі винні в тому, що сталося, бо обдурили нас.

— Не намагайтеся викрутитися. Невже ви не переконалися в тому, що Сантер аж палає бажанням убити мене?

— Він не бажає вам зла.

— Хто це сказав?

— Він сам сказав це.

— Коли?

— От недавно він знову повторив це.

— Як я не намагаюся довести вам, що в Сантера нечесні наміри, ви мені не вірите, хоча будь-який вестмен на вашому місці вже давно вважав би своїм прямим обов’язком покинути його й допомогти мені, полоненому, якому загрожує небезпека.

— Сантер сказав, що хоче врятувати вас.

— Брехня! Сантер заворожив вас, і ви прозрієте занадто пізно.

— Вам нема чого турбуватися через нас. І ми нічого поганого не зробили Сантерові, не вистежували його й не намагалися вбити, тому нам нема чого боятися.

— Ви все ще сподіваєтеся знайти золото?

— Так.

— То майте на увазі — у Маґворт-Гіллз його більше немає.

— Зате є в іншому місці.

— В якому?

— Ми ще не знаємо, але рано чи пізно дізнаємося.

— Від кого?

— Нам скаже про це Сантер.

— Але досі ні словом, ні знаком він не натякнув вам, де збирається шукати золото?

— Ні.

— Вам потрібні ще докази, що він вас за дурнів має?

— Але ж не може він сказати нам те, чого й сам ще не знає!

— Він знає, і навіть дуже добре знає, як відшукати місце, де тепер заховане золото.

— Якщо ви так говорите, це означає, що й ви знаєте це місце.

— Звичайно, знаю!

— То скажіть мені!

— На жаль, ніяк не можу.

— Ось вона, ваша чесність. Як же ми можемо стати на ваш бік?

— Буду з вами відвертий. Ви самі бачите, що ми не довіряємо одне одному, тому ви не маєте чим мені дорікнути. Ви самі змушуєте мене зберігати таємницю. Де ви оселилися?

— Ми живемо вчотирьох в одному вігвамі, який вибрав для нас Сантер.

— І Сантер живе з вами?

— Так.

— А де саме розташований ваш вігвам?

— Біля вігвама Піди.

— Дивно! Сантер сам вибрав його?

— Так. Танґуа дозволив йому жити, де він захоче.

— І він оселився коло молодого вождя, який ставиться до нього не надто привітно? Бережіться! Якщо Сантер раптом зникне зі стійбища і кине вас тут, я за ваші скальпи і ламаного шеляга не дам.

— Але чому?

— Зараз вони якось миряться з вашою присутністю, але потім можуть вважати вас ворогами, і якщо вас захочуть поставити до стовпа тортур поруч зі мною, навіть мені буде важко врятувати вас.

— Вам… нас… врятувати? — здивувався він. — Містере Вбивча Рука, ви говорите так, ніби добровільно прийшли сюди.

— У мене є на те вагомі причини, повірте…

— Чорт забирай! — перебив він мене. — Зараз він побачить, що я балакаю з вами.

І справді, з-поміж вігвамів вийшов Сантер, побачив Ґейтса коло мене і швидким кроком попрямував до нас. Його обличчя палало люттю.

— Е-е-е, та ви його боїтеся, хоча й намагаєтеся переконати мене, що між вами дружба й повна довіра, — зауважив я.

— Нікого я не боюся, просто містер Сантер не хоче, щоб ми розмовляли з вами, — виправдовувався Ґейтс.

— Поспішайте, містере Ґейтсе, біжіть йому назустріч і вибачтеся за свій непослух.

— Чого вам тут треба, Ґейтсе? — накинувся Сантер на свого товариша. — Хто дозволив вам заводити розмову з Вбивчою Рукою?

— Я випадково тут проходив, і він покликав мене, — мляво захищався Ґейтс.

— Випадково? Зарубайте собі на носі — я ненавиджу випадковості! Ідіть зі мною!

— Але, містере Сантере, я ж не дитина…

— Замовкніть! Ідіть за мною!

Він ухопив Ґейтса за руку і потягнув за собою. Цей негідник умів брехати як ніхто, і йому вдалося так задурити голову цим людям, що вони в усьому слухалися його і покірно виконували усякі його накази. Але найгірше, що вони навіть не намагалися чинити опір.

Мої стражники трохи розуміли англійську. Вони прислухалися до моєї бесіди з Ґейтсом, й один із них, той, хто охоче відповідав на мої запитання, сказав: