Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

У садибі Мануєля діти забрали Мочіту. Вони аж сяяли від вдоволення. Співаючи й жартуючи дійшли до узбережжя і попрямували на узлісся. Мочіта пустувала як навіжена: хапала зубами кінці вірьовок, ганяла голубів, плигала на рюкзаки.

По обіді Пако пішов забрати кілочки, які він приховав минулого разу, і прибіг з важливою звісткою:

— Ірма та Енріке нас одурили. Вони нікуди не поїхали. Я щойно бачив їх на скелі Корсара.

— Отже, щось знайшли, — жваво озвався Пепе, який сидів під сосною, розглядаючи книжку з археології.— Як тільки дочитаю розділ, піду з ними на пошуки.

— А я з Аліною — до хатини Хасінто, — сказав Маркос, забиваючи кілочок. — Хочу побачити шаблю з написом «Кокоанут». Може, ти кинеш книжку і допоможеш нам поставити намет?

— Зажди, — сказав близнюк, зводячись на ноги. — Зараз дочитаю. Ось послухайте як цікаво: «Коли іспанці прибули на Кубу, то зустріли тут дві великі етнічні групи: перша, що складалася з гуанахатабеїв та сібонеїв, гончарної культури не знала, друга — таїно — мала високорозвинуту гончарну культуру». Ну що? Не розумієте?

— Чого? — спитав його брат.

— Що я зловив Ірму на помилці. Вона нам сказала, що шукає кераміку сібонеїв. А такого не може бути. Сібонеї обробляли камінь, але не були гончарями.

Маркос на хвильку припинив роботу.

— Вона так сказала? — перепитав він.

— Так, я добре пам’ятаю, — підтвердив Пепе.

— Ну, Пепе! — захоплено сказала Аліна. — Ти стільки знаєш, наче справжній археолог.

Хлопчик запишався. Він відклав книжку і приєднався до гурту ставити намет. Невдовзі табір був повністю обладнаний.

Вдоволені своєю роботою, діти пішли на прогулянку. Біля моря група розділилась: близнята попрямували до скелі Корсара, а Маркос та Аліна подалися до хатини Хасінто. За кілька хвилин брат і сестра вийшли на вершину Соснової гори. Навколо, як і завжди, не було ні душі. Але тільки-но вони зібралися зійти вниз, як до хатини зайшов Хасінто.

Діти кинулися у траву і звідти спостерігали за чоловіком. Вони вже думали повертати до табору, але залишилися лежати. Хасінто нагнувся і почав длубатися в долівці лопатою.

— Щось викопує,— промовив Маркос. Він, здавалося, чекав розкриття великої таємниці.

Брат і сестра вирішили не тільки залишитись, а й перебратись у таке місце, звідки було б краще видно.

Вони обережно спустилися з гори, часом нагинаючись і майже плазуючи, аби їх не помітили.

— Зупинимось тут. Ми вже досить близько, — сказав хлопчик.

Вони були вже метрів за двадцять від хатини, але підкрастись ближче не мали змоги.

— Дивись! — показала Аліна. — Він щось витягає з ями! Дивись! Схоже на скриньку!

То справді була скринька. Чоловік дуже обережно відкрив її і неквапливо почав у ній порпатись. Він перебирав щось загорнуте в ганчір’я, але із схованки у високій траві ні Маркос, ні Аліна не могли роздивитися, що саме.

— Що там таке? Може… — почала дівчинка і затнулася.

Можна було не продовжувати. Обоє подумали те саме. Вони розкрили таємницю Хасінто. У кожного промайнула одна й та сама думка — скарб!

— Невже все в одній скриньці? — прошепотіла Аліна братові на вухо.

— Хіба цього мало, Аліно? Якщо в кожному вузлику коштовності, то це великий скарб. Дивись!

Чоловік закрив скриньку і тепер ховав її назад. Потім узяв лопату і почав загортати яму землею.

— Знаєш що я думаю? — занепокоївся Маркос. — Якщо це правда — про скарб, то й інше теж правда.

— Що саме?

— Те, що казав касир Антоніо: Хасінто чинить лихе тим, хто блукає в цих місцях. Отож не дивно, якщо він переховує скарб у своїй хатині. У такому разі нам треба забиратися звідси. Як гадаєш?

Діти почали обережно відходити, щоб їх не помітив Хасінто. Він і досі порався в хатині, затоптуючи землю, щоб зарівняти долівку.

У цю мить Аліна спіткнулась і впала навзнак. Маркос кинувся на землю… Хасінто визирнув у вікно, оглянув усе навкруги, але завмерлих у траві дітей не помітив. Так він вичікував якийсь час, а потім відійшов у глиб хатини.

— Аліно, ти не забилась? — тихо спитав брат.

— Ні,— відповіла дівчинка, потираючи рукою там, де боліло.

На цей раз діти були обачніші. За кілька хвилин вони опинились на вершині гори. Ховаючись за соснами, востаннє поглянули вниз.

— Є що розповісти близнятам, — сяючи від утіхи, сказала Аліна. — Ми розкрили таємницю Хасінто!

Діставшись до скелі Корсара, близнята спіткали Ірму та Енріке. Пепе приєднався до них. Тепер археологи з хлопчиком були у вузькому тунелі Довгої печери. Вони вже обстежили більше половини скелястого грота. Чоловік освітлював долівку метр за метром і раз у раз нагинався, ретельно вивчаючи глинисту землю.

Пепе вичікував слушної нагоди і нарешті зважився:

— То ви шукаєте кераміку сібонеїв? — спитав він удавано наївно.

— Кераміку сібонеїв? — перепитав Енріке, не відводячи очей від освітленої ділянки землі.— Хто тобі таке сказав?

— Ірма, — лукаво відповів хлопчик.

— Я? — засміялася жінка. — Я не могла тобі такого сказати. Сібонеї гончарства не знали. Ми шукаємо гончарні вироби таїно.

— А ще маємо надію знайти якесь знаряддя, — додав Енріке.

«Невже я помилився?»— подумав хлопчик, вже не такий певний того, що саме сказала жінка минулого разу.

Лишивши брата з археологами, Пако у супроводі Мочіти подався до Лійкуватої печери. Цього разу хлопчик був добре споряджений. З допомогою ліхтарика він дістався до кінця печери. Що його найбільше затримало, так це пошуки виступу, щоб прив’язати мотузок, по якому йому потім доведеться вибиратись. Мочіта тим часом греблася в кутку й гарчала.