Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

— Драстуйте,— привітавсь я.

— Здоров. Сідай. Ну, розказуй, що там у вас.

Я сів на лаву біля столу і став розказувати.

Поки я говорив, він вдягнув кітель, що висів на стільці коло ліжка,— з полковницькими погонами і кількома рядами орденських колодок на грудях.

Ще я не закінчив розказувати, як почали заходити офіцери. Тихо віталися. Він, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгі лави, що стояли круг столу. Вони сідали.

Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звів на мене брови — пізнав. Ледь усміхнувся, але з слів моїх усе зрозумів — нахмурився.

Нарешті я замовк.

Полковник підвів очі на офіцерів, обвів їх поглядом:

— Всі?

— Так, товаришу полковник,— відповів високий капітан.

Полковник підійшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:

— Товариші офіцери! Хто ще не зрозумів, пояснюю — в сусідньому селі повінь, річка вийшла з берегів, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дії...

Затопило, очевидно, цю частину села, в долині, біля річки... Цю вулицю, оці хати... Підходи отут, тут і тут...

Полковник і офіцери схилилися над картою.

«Чого вони так зволікають? — з досадою думав я.— Замість того щоб зразу підняти всіх по тривозі, кинутися по машинах і в село — наради якісь проводять... А там люди вже, може, гинуть...»

Тільки потім я розшолопав, що на все це пішли лічені хвилини. Просто — то була дисципліна, організованість, які виключали безладдя і метушню. І я зрозумів, що робити швидко — це не обов'язково хапатися і поспішати.

Але це я зрозумів тільки згодом, а тоді досадував, що вони, на мій погляд, дуже повільно повертаються.

— Значить, так,— казав полковник.— В операції братимуть участь бронетранспортери, два мотострілецьких батальйони, перший і третій, три малих арттягачі. Діяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей піднімати тихо, без галасу. Інших не будити. Готовність...— він глянув на годинника, і в цей час на стільці коло ліжка задзижчав телефон. Полковник підійшов, зняв трубку.

— Полковник Соболь слухає. А... так... драстуйте... Драстуйте, товаришу Шевченко... Так... Уже знаємо... Через п'ять хвилин виступаємо... Звідки? Звідки знаємо?.. Та тут нам сповістили...— він глянув на мене, усміхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо: — Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить...

— Ява...— розгубився я і додав: — Рень.

— Один товариш... Ява Рень. Знаєте?.. Так... так... Добре, передам. Значить, через п'ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення.— Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника.— Готовність... через... чотири хвилини! О другій чотирнадцять. Виконуйте!

Мить — і палатка вже була порожня.

— А тобі секретар райкому просив передати подяку. За ініціативу і оперативність. Він, виявляється, знає тебе.

Я почервонів і опустив очі:

— То він матір мою знає, а не мене. Вона — депутат.

Полковник накинув на плечі довгий, майже до п'ят зелений плащ з каптуром, без рукавів, і ми вийшли.

З палаток вискакували, на ходу поправляючи гімнастерки, солдати і бігли до артилерійського парку. І не чути було ні криків, ні вигуків — ніякого галасу. Тільки тупотіли і гупали по доріжках чоботи.

У парку заводили машини. Поки ми підійшли, вони вже одна по одній вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери і тягачі, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспівський, на якому їздив голова і який усі звали «бобик». Але цей «бобик» був зовсім новенький, не забрьоханий грязюкою, з білими кружалами на скатах. «Бобик» підскочив до нас і різко загальмував. На задньому сидінні сиділо троє офіцерів. Вільне було тільки місце попереду, поряд з шофером.

Полковник на якусь мить задумався:

— Мда, з велосипедом ми сюди не вліземо...

— Товаришу полковник, я його візьму в свою машину, да, ми з ним стариє друз'я,— почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.

— А, добре! Добре.

І я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мій велосипед і побіг з ним уперед, гукнувши мені на ходу:

— Давай за мною!

Я кинувся за ним.

Пайчадзе підбіг до бронетранспортера-амфібії, передав комусь нагору велосипед і вже сам злетів угору і зник за бортом. А я тільки підбіг і безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню. Мене охопив розпач — мотор гуркотів, машина здригалася — от-от рушить. А я все дряпався і сповзав, як жаба у скляній банці. У відчаї я вже хотів крикнути, як почув згори:

— Давай руку, да! — голос старшого лейтенанта Пайчадзе.

Мене, як пушинку, одірвало від землі і втягло в машину. Зразу ж машина рушила. І настрій мій з розпачливо-безнадійного вмить підскочив до радісно-збудженого. Вперше у житті я їхав на такій машині! На військовому бронетранспортері-амфібії, що призначений для висадки десантів і долання водних рубежів! Чи їздив хто-небудь із хлопців на такій машині? Та ніколи в світі! Та вони луснуть од заздрощів, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна... Напевне секретна! Аякже! Хіба є ще де-небудь у світі такі машини!

Мене розпирало од гордості і радісно лоскотало у грудях. Тільки б побачив хтось із хлопців! Тільки б побачив! А то ж не повірять...

І раптом я згадав, куди і чого я їду... «Ех ти! — з презирством сказав я собі.— Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти... «Тільки б хтось побачив!..»

Але радісний доскіт у грудях не минав. Я стояв біля самісінького водія, дивився на освітлені перед ним прилади, на різні циферблати і тремтливі стрілочки, дивився крізь скло вперед на дорогу, яку освітлювали потужні фари, на «бобик», що, легко підстрибуючи на вибоях, біг перед нами, і здавалося мені, ніби я іду в справжній бій з ворогом, і серце моє солодко завмирало.

«Ех ти! — знову з презирством сказав я собі.—