Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
— Що? Що таке?
Серед хати стояли одягнені, в плащах, батько, мати і дід. У діда в руках було весло.
Мати повернулася до мене:
— Спи, синку, спи!
— Що сталося? — знову спитав я.
— Річка від дощів піднялася, з берегів вийшла. Греблю біля млина прорвало. Село внизу заливає,— мовив дід.
— А ти спи, спи, синку,— повторила мати.
Я скочив з ліжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я — спи!
— Яз вами! Я піду!
— Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нікого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобі не іграшки! — підвищила голос мати.
Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, і я довго не міг утрапити ногою в холошу. Зуби вибивали шалений рок-н-рол. Спи! Може, я все життя цієї ночі ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут — спи! Ні! Піду!
— Хай іде. Щось поможе. Здоровий хлопець,— сказав дід.
— Справді, хай! — підтримав його тато.
Світло враз блимнуло і погасло.
— Зірвало! А може, й стовпа звалило,— сказав у темряві тато.
Дід чиркнув сірника, запалив гасову лампу, що стояла на припічку.
— Вдягни оно татового ватника і чоботи взуй,— сказала мені мати.
— Ліхтарика свого візьми,— підказав тато.
— Лампу не будемо гасити. Хай! Бо як Яришка прокинеться... От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокійніша була,— мати зітхнула.
— Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дівка, у школу пішла, а ви...
— Пішли, пішли, годі вже вам,— втрутився дід.
Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вітряну темряву. Гнаний вітром дощ періщив просто в обличчя.
— Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило,— ледве почув я голос діда, який ішов поруч. Я хотів сказати, що плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вітер затулив мені рота, і я тільки хавкнув.
То тут, то там, наче світлячки, блимали вогники, звідусіль з ліхтарями поспішали люди.
Ще здалеку крізь шум зливи було чути тривожний гомін, зойки та крики. Чим ближче ми підходили до вулиці Гагаріна, що вела в берег, тим виразніший і гучніший ставав отой гомін. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкіт сокир і розпачливі, відчайдушні жіночі крики: «Ой лишенько! Ой пробі! Ой рятуйте!» Тужно ревла худоба, верещали свині, вили собаки. Все це було чути вже зовсім близько, поряд, але як я не напружував зір, крізь дощ і темряву нічого не міг розгледіти.
Аж ось попереду спалахнули два світлих ока — фари.
І перше, що я побачив у світлі фар,— це тин і воду. Вода хвилею накочувалась і розбивалася об тин, а він хитавсь і хилився. Потім біля тину з'явилася постать по пояс у воді, з телевізором на голові. У світлі фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком — лупатим і більмуватим.
Фари були тракторні — у провулку натужно хурчав колісний трактор «Беларусь». Здоровеннецькі задні колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
— Давай, давай, ну! — кричав хтось позад трактора: там світилися ще фари машин.
Кілька дядьків посеред вулиці цюкали сокирами — нашвидку збивали з колод плота.
Дід, батько і мати одразу кинулися до діла: дід помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати — виносити добро.
— Побудь поки що тут! — гукнула вона мені на ходу. І я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.
З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собі різний домашній скарб. Он провели корову, що вже не ревла, тільки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по воді за собою, наче човна, цинкові ночви з вузлами й подушками. І, плачучи, весь час примовляє:
— Ой що ж це робиться! Ой Господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой Боже ж мій, Боже!
— Найгірше внизу, в березі,— сказав хтось у темряві.— Гребенюків, Мазниченків, Пашків затопило зовсім. А стару Деркачку — так по самісіньку стріху. І дістатися ніяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв — колоди для плотів підвезти не можна...
— Це щось у природі таке, їй-богу, коїться. Самі стихійні лиха в усьому світі: урагани, землетруси, повені, смерчі. То в Америці, то в Японії, то в Голландії... Та й у нас... То у Закарпатті, а то на Кубані... Тепер оце в нас...
Заскрипіли колеса, захропли коні — люди під'їздили возами.
— Кладіть осюди! Давайте! Телевізора отут поставте, на сіно!
Я кинувся помагати вантажити на вози речі потерпілих.
З темряви почувся голос Івана Івановича Шапки, голови колгоспу:
— Везіть до школи! Займайте школу, і клуб, і правління! Там усе одчинено!
А трактор усе хурчав і хурчав, аж звискував, та не міг зрушити з місця.
Мій тато командував там, вигукуючи:
— Переключай на першу! Ліворуч верни, ліворуч! Давай задню! Тепер вперед!
То було кляте місце. Там завжди калюжа і болото навіть у найсухішу погоду. І завжди застрявали машини. А тепер від дощу воно зовсім розкисло і просто засмоктувало, як драговина.
Зненацька здалеку, з берега, долинув відчайдушний пронизливий жіночий крик:
— Рятуйте! Рятуйте! Ой!
Люди безпорадно заметушилися. Хтось із дядьків кинувся просто в воду. Йому загукали:
— Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кінчимо.
Але він уже зник у темряві.
Тоді сердито закричали до тракториста:
— Що ти засів, панімаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
Кричали, щоб зігнати своє безсилля.
Тракторист хрипло
