Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
Той, на тому кінці дроту, все зрозумів.
— Молодець,— сказав він.— Ну, добре. Тоді все. А у
Дідівщину таки з'їздь на півгодинки, щоб не викликати підозри. Ну, бувай здоров!
— Ага, зараз поїду. До побачення,— я поклав трубку. В голові у мене якось дивно гуло й дзвеніло.
— Що за Федорищенко? — одразу спитав Халабуда.
— Інспектор райвно. Просив приїхати у Дідівщину. Він розслідує справу про бійку на стадіоні тридцятого червня. Хоче уточнити деякі факти.
— А-а... я його, здається, знаю,— поважно прогугнявив Халабуда.— Точно. Знаю. Федорищенко. Знаю...
Спиридон Халабуда любив похизуватися своїм особистим знайомством з керівними працівниками району. І хоч з виразу Халабудиного обличчя було видно, що Федорищенка він таки не знає, я стривожився — а що, як він десь чув його ім'я та по батькові і зараз мене спитає. І я, удавши, ніби мені треба поспішати, швиденько попрощавсь і побіг.
Дідові я сказав слово в слово те, що й Халабуді, і, не поснідавши навіть, а випивши тільки склянку молока, сів на велосипед і поїхав.
Виїжджаючи, я скоса зазирнув через тин до Павлуші. Він сидів на землі серед двору, похмурий і злий, перед велосипедом, що стояв догори колесами, і крутив рукою педаль. Заднє колесо раз у раз чиркало об раму. «Восьмьор-ка!»
«Мабуть, вони перевірили його вчора і переконалися, що він не кращий за мене,— подумав я.— І вирішили повернутися до моєї кандидатури».
Мені стало жаль Павлушу. Але що ж я міг зробити? А може, він взагалі не туди їхав... А куди? Хто його зна. Може, просто катався...
Коли я не можу знайти відповідь на якесь запитання, просто відкидаю його і починаю думати про щось інше. Такий уже в мене характер.
А густий голос у того дядька по телефону. По голосу не менше як полковник. А може, й генерал. І говорить так розважливо, солідно. І поінформованість цілковита. Все продумано. Інспектор райвно. Бійка на стадіоні.
Я виїхав на околицю і саме проїздив стадіон. То, власне кажучи, був не зовсім стадіон, а просто шмат поля, ворота з двох боків (без сітки, звичайно). І по боках в один ряд вкопані криві, кострубаті лавиці.
На всьому полі, а особливо біля воріт, трава була геть вибита, витолочена, і під час гри здіймалася іноді така курява, що не було видно м'яча.
Тридцятого червня цього року тут відбулася товариська зустріч з футболу між командами класу «Г» — васюків-ською «Ракетою» і дідівщинським «Космосом». Команди були шкільні, грали старшокласники. В нас на воротях стояв Бардадим, центром форвардом був Вовка Маруня, наш васюківський Бишовець, який хоч учився тільки у восьмому класі і тілом був щуплявий, але обводив здоро-ванів-десятикласників, «як мальчиків» (за висловом діда Салимона).
Матч проходив у запеклій боротьбі. За п'ятнадцять хвилин до кінця рахунок був двадцять три — вісімнадцять на користь дідівщинського «Космосу». Стадіон шаленів. Болільники галасували, як бики на ревищі. Серед наших особливо завзятущими були дід Салимон і баба Маруся, наша шкільна прибиральниця. Дід Салимон не змовкав ні на хвилину, підбурюючи гравців на активні дії:
— Вовко, давай, давай, давай! Ванько, пасуй Грицькові! Головою, головою! А, щоб ти луснув! Чого ж ти оддав м’яча, недотепо. Бий, Вовко, бий!..
А баба Маруся весь час стиха бубоніла:
— Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола! Господи милосердний! Боже праведний! Зроби так, щоб наші забили гола!
І коли наші таки забивали гола, вона вигукувала тонким голосом:
— Штука!
І хрестилася.
За п'ятнадцять хвилин до кінця Вовка Маруня прорвався з м'ячем до воріт і вже був би вклеїв у дев'ятку, але захисник «Космосу», здоровий бугай Роман Гепа (двоюрідний брат того Гепи, що пішов учитися на попа) підчепив його ногою, і Вовка заорав носом. І суддя, дідівщинський кіномеханік Яшка Бриль, замість того, щоб призначити одинадцятиметровий пенальті, призначив кутовий. Мовляв, Гепа діяв правильно, тільки вибив на кутовий, а Маруня, мовляв, сам упав.
Що тут зчинилося! Наші болільники так несамовито загорлали, засвистіли, заверещали, наче прийшов кінець світу.
— Суддю на мило! Суддю на мило! — кричав, аж лопався, дід Салимон.
— Пенальті! Пенальті, побий тебе вража сила! — верещала баба Маруся.
Але суддя не звернув на той рейвах аніякісінької уваги. Такий уже футбольний закон — на полі суддя повновладний господар. Після гри можете опротестовувати його дії скільки хочете, а під час гри його слово святе.
Зціпивши зуби, Вовка Маруня подав кутовий і від знервування невдало — м'яч полетів в аут.
Проте за хвилину м'яч знову попав до Маруні, і він знову прорвався до воріт. Але Гепа, бачачи, що суддя крізь пальці дивиться на його порушення, тепер уже навмисне перечепив Маруню, і той знову заорав носом. І тут Маруня не стерпів (він був дуже гарячий), підхопився і, незважаючи на те, що ледь сягав Гепі до підборіддя, заліпив йому по пиці. Гепа хвицьнув ногою, і Маруня кубцем покотився по землі. Тоді до Гепи підскочив наш лівий край Юрко Загубенко і врізав його під дихало. І почалося...
Поки глядачі опам'ятались і кинулися розбороняти, наша «Ракета» встигла збити дідівщинський «Космос», що називається, на кислицю. Один наш Бардадим міг дуже просто відлупцювати принаймні п'ятьох їхніх форвардів. А двадцять три пропущених голи ще подесятерили Бардадимові сили.
Ледве розтягли.
— Оце так товариська зустріч,— сказав дід Салимон.— Другу таку товариську зустріч доведеться, мабуть, проводити просто на кладовищі.
— Це ще, панімаєте, нічого,— сказав Павлушин тато.— Це ще, панімаєте, дрібниці. А от між Сальвадором і Гондурасом через футбольний матч справжня війна була виникла. Стотисячні, панімаєте, армії між собою билися. Артилерія, літаки, танки... Оце, панімаєте, болільники...
Особисто я був задоволений, що Бардадим устиг заодно надавати потиличників і судді. Щоб знав, як підсуджувати своїм.
Отакий-то був матч тридцятого червня.
Чесно кажучи, було що розслідувати.
Я заїхав у Дідівщину і звернув прямо до сільмагу. Купив у сільмазі льодяників фігурних на паличках, покрутився трохи і рушив назад. Настрій у мене був прекрасний. Незважаючи навіть на те, що погода була погана, збиралося на дощ.
На вишці над лісом майорів червоний
