Лабіринт - Кейт Мосс

— Доктор Еліс Таннер, — ледве чутно пробурмотів Беяр. Нарешті він знайшов її після такої тривалої розлуки. — Саме туди я маю відправити листа.

— Якщо хочеш, я можу доставити його сама, коли повернуся додому.

— Ні, — промовив він надто різко, так що Жанна здивовано глянула на нього. — Пробач мені, — перепросив Беяр. — Дуже дякую, що запропонувала, але... тобі не варто повертатися додому. Принаймні зараз.

— Чому?

— У них не забере багато часу дізнатися, що Ів вислав тобі каблучку, якщо вони ще досі цього не знають. Будь ласка, поживи у друзів. Поїдь кудись із Клодеттою, куди завгодно. Це небезпечно.

На його подив, Жанна не сперечалася.

— Відтоді, як ми приїхали сюди, ти постійно озираєшся, — зазначила вона.

Беяр посміхнувся. Він завжди вважав, що гарно приховував свою тривогу.

— А як же ти, Одріку?

— Це зовсім інше. Я чекав на цей момент... довше, ніж міг би розказати, Жанно. Все саме так, як і має бути, добре чи погано.

Якийсь час Жанна мовчала.

— Хто вона, Одріку? — нарешті тихо промовила жінка. — Хто ця англійка? Чому вона настільки важлива для тебе?

Одрік знову посміхнувся, але не зміг відповісти.

— Куди ти поїдеш звідси? — запитала вона.

Беяр затамував подих. Йому на думку спав образ його села, яким воно було колись.

— Oustâou[116], — сказав він тихо, — я повернуся додому. A la perfin.[117]

Шелаг почала звикати до темряви.

Її тримали у стайні чи то в якомусь загоні для тварин. У приміщенні різко тхнуло гноєм, сечею, соломою та солодкавим, нудотним запахом зіпсованого м’яса. Тоненька смужка тьмяного світла вказувала, де двері, але вона не знала, яка зараз година — ранній ранок чи пізній вечір. Вона навіть не була певна, що сьогодні за день.

Мотузка, якою були зв’язані ноги Шелаг, натерла та подразнила чутливу, понівечену шкіру на кісточках. Її руки також були міцно зв’язані разом за спиною, а саму Шелаг прив’язали до одного з металевих кілець, які стирчали зі стіни.

Вона посунулася, намагаючись сісти зручніше. По її обличчю й руках повзали комахи, залишаючи на них укуси. Її зап’ястки боліли там, де терла мотузка, а плечі затерпли. Миші чи щурі ворушилися в соломі, накиданій в кутку загону, але Шелаг призвичаїлася до них, так само як і перестала помічати біль.

Якби тільки вона зателефонувала Еліс! Ще одна помилка. Шелаг було цікаво, чи й досі Еліс намагалася дістатися її, чи вже здалася. Якби Еліс зателефонувала до гуртожитку на місці розкопок і дізналася, що вона пропала, то б зрозуміла, що щось негаразд, хіба ні? Цікаво, як там Ів? Чи Брейлінґ телефонував до поліції?..

Очі Шелаг уже повністю звикли до темряви. Схоже радше на те, що ніхто не підозрює, що вона зникла. Кілька її колег оголосили про свої наміри взяти вихідні на кілька днів, поки ситуація не буде розв’язана. Либонь, вони думають, що вона вчинила так само.

Певний час тому Шелаг здолала голод, але тепер їй хотілося пити. Вона почувалася так, неначе проковтнула цілий величезний шматок наждачного паперу. Та маленька кількість води, яку їй дали, вже вичерпалась, і її губи потріскалися там, де вона їх облизувала знову й знову. Шелаг спробувала пригадати, скільки пересічна людина може пробути без води. День? Тиждень?

Дівчина почула шурхіт гравію. Серце перестало калатати, а адреналін нуртував у її тілі, як завжди, коли вона чула цей звук надворі. Досі ще ніхто сюди не заходив.

Шелаг рвучко сіла, коли висячий замок було відімкнено. Почувся важкий гуркіт, ланцюг упав долі, сам складаючись у кільця з глухим брязкотінням, потім вона почула, як заскреготали двері на незмащених завісах. Шелаг відвернулася від яскравого денного світла, що раптово увірвалося в пітьму халупи, і темний кремезний чоловік пірнув під перемичку дверей. Він був одягнений у піджак, незважаючи на спеку, а його очі ховалися за сонцезахисними окулярами. Інстинктивно Шелаг притислася до стіни, присоромлена від того, що відчула тугий клубок страху в своєму животі.

Чоловік перетнув халупу двома кроками, схопив мотузку і ривком поставив Шелаг на ноги. Потім зі своєї кишені він витяг ножа.