У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Мабуть, за все своє життя, я не бачив такого приємного видовища, як миготіння хвоста чудовиська, що йшло геть.

— Тепер, баасе, — сміючись говорив Ханс, — старий диявол одержав достатньо, щоб не забути нас. Гадаю, нам слід швидше піти звідси, перш ніж він оговтається і повернеться з довгою палицею, щоб збити нас із дерева.

Ми подалися геть, так поспішаючи, як дозволяли мої затерплі кінцівки і загальний стан. На щастя, у нас не було сумніву щодо вибору шляху, оскільки крізь ранковий туман на обрії чітко вимальовувалися контури пагорба, який білі кенда називали “Священною Горою” чи “Будинком Дитяти”. Здавалося, що до нього не більше двадцяти миль, але насправді виявилося значно більше, оскільки години за дві ходи ми трохи наблизилися до нього. Це був жахливий шлях. Я остаточно знесилів через усі пережиті жахи. До того ж місце від щипка Джани запалилося від верхової їзди на верблюді і завдавало мені нестерпного болю.

Перші десятки миль ми йшли безлюдними місцями. Потім нам почали траплятися стада дрібної худоби і верблюдів; їхні пастухи, можливо, ховалися у високій траві. Потім ми йшли полями, засіяними зерновими, які, за моїми спостереженнями, абсолютно не постраждали від граду, що обмежився, очевидно, тільки землею чорних кенда. Далі ми побачили окремі будинки. Їхні мешканці незабаром помітили нас і втекли перелякані.

Нарешті ми підійшли (я поволі плентався, спираючись на плече Ханса) на відстань рушничного пострілу до обгородженого села.

Мабуть, жителів уже попередили про наше наближення, бо десятків зо три чоловіків, озброєних списами та іншою зброєю, кільцем оточили нас із явно ворожими намірами.

Я закричав їм, що ми друзі Харута і всіх шанувальників Дитяти. Нам відповіли, що ми брехуни, бо з країни чорних кенда, прихильників демона Джани, не можуть прийти друзі.

Я спробував переконати їх, що ми менше за всіх у всьому світі є шанувальниками Джани, який переслідував нас упродовж кількох годин, але вони й слухати нас не хотіли.

— Ви шпигуни Сімби, — кричали вони, — запах Джани на вас (це була, мабуть, правда). Ми вб’ємо тебе, білий цапе, і тебе, маленька жовта мавпо! із землі чорних кенда до нас можуть прийти тільки вороги!

— Якщо вб’єте нас, — відповів я, — ви накличете на себе прокляття Дитяти. Голод, град і війну!

Ці слова справили на нападників певне враження. Принаймні вони на якийсь час залишили свій намір убити нас.

Нарешті, після деякого вагання, прихильники вбивства перемогли, і всі воїни почали танцювати, погрожуючи списами і волаючи, що ми маємо померти як прибульці від чорних кенда.

Я сів на землю, оскільки зовсім знесилів. Мені було вже абсолютно байдуже — жити або померти.

Ханс із ножем у руках стояв біля мене, обсипаючи білих кенда тими самими прокляттями, якими обсипав Джану. Поступово вони ближче й ближче просувалися до нас. Я вже заплющив очі, щоб не бачити блиску зброї, яка вразить нас; раптом Хансові вигуки примусили мене знову розкрити їх.

Глянувши, куди він показував мені простягнутим ножем, я побачив загін вершників на верблюдах, що поспіхом мчали до нас.

Попереду у білому одязі, що розвівався за вітром, їхав бородатий чоловік, у якому я впізнав Харута. Він кричав і розмахував списом. Наші нападники теж побачили вершників і опустили зброю, скоряючись крикам Харута, яких я не розібрав. Харут спрямував свого верблюда безпосередньо на одного з нападників, який був, мабуть, головним серед інших, і в гніві ударом списа поранив його в плече, що примусило того повалитися на землю.

— Собако! — закричав при цьому Харут, — ти хотів заподіяти зло гостям Дитяти!

Далі я нічого не чув, бо знепритомнів.

Після цього мені здавалося, що я спав довгим, неспокійним сном. Я не можу пригадати тих дивних речей, які ввижалися мені.

Нарешті я розплющив очі і побачив, що лежу у великій, прохолодній кімнаті, облаштованій на східний манер на низькому ліжку, що вивищувалося дюймів26на три над підлогою.