У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— Е, ні, — спокійно відповів я, — я прийшов до вас, щоб убити великого слона і одержати за це слонову кістку, а не для того, щоб битися з чорними кенда. Цього вже досить з мене. Крім того, рушниці належать не мені, а лордові Регноллю, який, мабуть, призначить за них свою ціну.
— У лорда Регнолля, який прийшов сюди проти нашої волі, ми самі можемо вимагати платню за збереження його життя. Поки що прощай, ми поговоримо потім, оскільки ти ще хворий і слабкий. Але перш ніж піти, я ще раз повторюю: якщо ви хочете, як і раніше, бачити сонце, не намагайтеся й потикатися до лісу, що росте на Священній Горі!
Із цими словами він піднявся, шанобливо вклонився мені і пішов, залишивши мене наодинці зі своїми думками. Незабаром після цього повернулися Саведж і Ханс та принесли мені чудовий обід.
Я їв з великим апетитом. Тільки-но залишки їжі прибрали, як прийшов лорд Регнолль.
Ми палко привіталися, як люди, що вже втратили надію зустрітися на цьому світі. Я запитав, що вони робили за цей час. Лорд Регнолль відповів, що нічого згадати.
Місто мале; жителів у ньому не більше двох тисяч. Займаються вони землеробством і розведенням верблюдів. Єдиною людиною, з ким вони могли спілкуватися, був Харут, який говорив ламаною англійською мовою. Він сказав, що гора — священне місце, яке відвідують тільки жерці. У місті не помітно цих жерців. Але на горі іноді видно людей, які пасуть кількох овець і кіз у лісі на її схилі. Хто живе там — невідомо. Лорд Регнолль сумно додав, що він уже поховав надію знайти тут який-небудь слід своєї втраченої дружини. Я повторив йому слова Марута, кінця яких, на жаль, не чув. Це, здавалося, задало йому нових сил. Але що зробити далі? Минув аж тиждень. ¦
За цей час я майже зовсім оговтався. Тільки одна обставина залишала мене так само безпорадним. Рана, завдана Джаною, зажила, але запалення зачепило нерв лівої ноги, колись пошкодженої левом. Це викликало такий біль, що я був змушений залишатися в ліжку і задовольнятися тим, що моє ліжко виносили в невеликий сад, який оточував глиняний, вибілений будинок, де ми жили. Там я лежав годинами, дивлячись на Священну Гору, що підносилася ярдів за п’ятсот від міста.
Починаючи від підошви впродовж милі, її схил покривала трава з розкиданими подекуди окремими деревами. У бінокль було видно, що в одному місці утворюється прямовисна стіна, яка йде футів на сто у висоту довкола всієї гори. За стіною починався густий ліс, що одягав гору до самої вершини.
Якось, коли я розглядав гору, до саду раптово ввійшов Харут.
— Правда ж, будинок бога красивий? — сказав він.
— Дуже, — відповів я, — але ж як підіймаються на гору цією прямовисною стіною?
— Нею неможливо піднятися, але є дорога, якою ходять на гору шанувальники Дитяти. Та я вже говорив тобі, Макумазане, що всі чужоземці, які намагаються йти цією дорогою, знаходять смерть. Хай спробують ті, хто не вірить мені, — багатозначно додав він. Потім, довідавшись про моє здоров’я, він повідомив, що до нього дійшли чутки про наближення голоду на землі чорних кенда.
— Скоро вони захочуть зібрати ваші жнива своїми списами, — зауважив я.
— Так, Макумазане. Тому видужуй швидше, щоб бути в змозі прогнати цих воронів рушницями. Через чотирнадцять днів тут мають початися жнива. Я піду на гору днів на два. Прощавай і не бійся. На час моєї відсутності мій народ годуватиме і оберігатиме вас. Я повернуся на третій день.
Після від’їзду Харута глибокий смуток охопив нас. Зажурився навіть Ханс. Що стосується Саведжа, він мав вигляд, ніби його засуджено до страти. Я спробував підбадьорити його і запитав, що з ним.
— Не знаю, містере Квотермейне, — відповів він, — мені здається, що я назавжди залишуся в цій проклятій дірі.
— Але принаймні тут немає змій, — пожартував я.
— Ні, містере Квотермейне. Я на них ще не потрапляв, але вони постійно ночами повзають біля мене. Щоразу, коли я бачуся з цим пророком, він говорить мені про них.
Із цими словами Саведж пішов, щоб приховати своє сильне хвилювання.
Цього вечора повернувся Ханс, якого я послав обійти довкруж гори і дізнатися, яка вона з іншого боку. Цей мій задум зазнав повної невдачі. Пройшовши кілька миль, він зустрів людей, що наказали йому повернутися назад. Вони так загрозливо поводилися, що якби не рушниця “Інтомбі”, яку Ханс узяв із собою під приводом полювання на козлів і до якої білі кенда виявляли велику пошану, вони вбили б його. Незабаром після цієї невдалої спроби ми, серйозно обговоривши стан справ, дійшли певного висновку, про який я оповім далі.
Якщо пам’ять не зраджує мені, якраз після повернення Харута зі Священної Гори стався вельми цікавий випадок.
Наш будинок був
