У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

ішов за нами, обходячи всі села, і, нарешті, знайшов притулок у печері неподалік від міста Сімби, в лісі, де ніхто не жив. Тут ночами він пас свого верблюда, ховаючи його вдень у печері. Днював він, сидячи на високому дереві, звідки міг спостерігати за всім тим, що відбувається в місті. Харчувався хлібними зернами, які збирав на сусідньому полі. Окрім того, біля сідла його верблюда виявився мішок із невеликим запасом провізії. Ханс бачив усе, що відбувалося в місті, а також спустошення, завдані бурею з градом, від якої він зі своїм верблюдом сховався в печері.

Дізнавшись, що нас із Марутом вивезуть із міста, він осідлав верблюда і вирушив за нами, ховаючись у лісі.

Конвой, який залишив нас, дорогою назад проїхав поблизу нього. Ханс подумав, що ми з Марутом приречені загинути від Джани, якому вже принесені в жертву полонені білі кенда. Потім він пішов за нами. Певно, озираючись назад, я помилково сприйняв голову верблюда, що мелькала за деревами, за хобот слона. Ханс бачив, як ми спустилися до берега озера і все, що сталося потім. Коли Джана попрямував до нас, він непомітно пробрався вперед з божевільною надією важко поранити чудовисько кулею зі своєї маленької рушниці. Він уже зібрався вистрілити в той момент, коли Марут кинувся у воду, але тоді було важко прицілитися в найуразливіше місце. Така нагода випала лише тоді, коли Джана вже заніс наді мною свою ногу і підставив під постріл ліве око. Тільки куля, всупереч надії Ханса, не дісталася мозку. Але все-таки, вибивши Джані ліве око, вона завдала йому такого сильного болю, що він забув про мене і поспішив швидше податися геть.

Такою була розповідь старого готтентота, яку він переказав мені своїм лаконічним голландським діалектом. Я не знаю, що було зі мною, якби Ханс не нагодився вчасно.

Підійшовши до верблюда, ми на хвильку забарилися. Я випив для підкріплення ковток горілки з фляги, яка знайшлася в мішку, прив’язаному до сідла верблюда.

Незважаючи на свою сильну пристрасть до міцних напоїв, Ханс зберіг її, розраховуючи, що з часом вона може згодитися мені, його пану.

Ми сіли на верблюда; Ханс попереду, щоб правити ним, я позаду на овечих шкурах, що виявилися, на щастя, досить м’якими, оскільки рана від Джани завдавала мені сильного болю.

Ми поїхали слоновою стежкою, сподіваючись, що вона виведе нас до річки Тави. Скоро кладовище слонів залишилося далеко позаду нас; за ним і озеро зникло з очей. Стежина йшла вгору до чогось схожого на хребет, що лежав за дві чи три милі попереду нас.

Ми досягли хребта без особливих пригод.

Дорогою нам трапилася старезна слониха, що прямувала, мабуть, до місця свого останнього спочинку. Не знаю, хто більше злякався; стара слониха чи наш верблюд. Вони кинулися один від одного в різні боки, і ми мало не опинилися на землі. Але незабаром наш верблюд оговтався від свого переляку. З вершини підйому перед нами відкрилася піщана рівнина, подекуди поросла травою. Миль за десять попереду при світлі місяця блищали води широкої річки.

Ми знову вирушили вперед. Проїхавши близько чверті милі, я випадково озирнувся. Господи, що я побачив!

На самому вершечку підйому, виразно вимальовуючись на небі, стояв Джана з піднятим догори хоботом. Наступної миті він люто затрубив.

— Allemagte25! — вигукнув Ханс. — Старий диявол помітив нас своїм останнім оком. Він ішов за нами слідом.

— Вперед! — відповів я, пришпорюючи верблюда. Гонитва почалася.

У нас був хороший біговий верблюд. Він справді був, як говорив Ханс, порівняно свіжим і, крім того, відчував близькість рідних рівнин. Він мчався, як вітер, несучи на собі ношу, котра фунтів на двісті перевершувала звичну. Мабуть, окрім згаданих причин, його підганяла близькість слона, що переслідував нас. Милю за милею мчали ми рівниною. Джана пересувався за нами, як крейсер за маленькою каноніркою.

Із кожною новою сотнею ярдів він на кілька ярдів наближався до нас.

За півгодини, що здалися нам довгим тижнем, коли до річки вже залишалося не більше милі, він біг ярдів за п’ятдесят за нами. Я озирнувся; при світлі місяця Джана здався мені завбільшки з величезний будинок.

— Ми маємо втекти від нього, — сказав я, дивлячись на широку річку, яка була вже зовсім близько.

— Так, баасе, — невпевнено відповів Ханс, — верблюд у нас хороший; біжить він дуже швидко, бо чує запах своїх за річкою, не кажучи вже про небезпеку позаду. Але цей диявол Джана біжить швидше за нього. Я бачу на шляху каміння; це погано для верблюда. Не знаю, чи вміє він плавати, але ми бачили, що Джана добре уміє робити це. Чи не спробувати, баасе, поранити його в хобот або в коліно?

— Замовкни, дурню, — роздратовано сказав я, — який сенс стріляти через плече у величезного слона з рушниці, придатної тільки для козла? Ліпше піджени верблюда.

На жаль! Ханс мав рацію.

Берег і дно річки були усіяні камінням і верблюд, такий швидкий під час