Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

білими людьми по той бік моря, в Канаді (Токай-іхто мав на увазі англійську королеву), теж боїться могутніх племен сітсікау та ассінібойнів і хоче переловити їх, мов мустангів у загороду. А у Ведмежому братстві воїнів небагато. Велика Мати не знає нас і зовсім не помітить нашого зникнення. І коли кілька невідомих червоношкірих за добру пригорщу золота захочуть відкупити шматок пограбованої в них же землі, білі люди дадуть їм цю землю. Чи пригадуєш ти, Четансапо, про що ми з тобою говорили у моєму наметі отоді вночі, коли Моніто хотів дізнатися від нас про таємницю золота? Я син Маттотаупи. І ось тепер настав час за золото Маттотаупи виміняти шматок землі.

— Стільки землі, що ми зможемо на ній полювати? — спитав Четансапа недовірливо.

— Ні. Але стільки, що зможемо розводити рябих бізонів і вирощувати хліб.

— Як жінки і уатшітшун.

— Як батьки наших батьків і наші брати у Міннесоті. Нехай тобі Гавандшіта розповість про таємниці наших предків, що сіяли на родючій землі маїс та тютюн і навіть навчили білих людей розводити ці рослини. Як заповідали нам наші предки, ми будемо працювати і жити справедливіше, ніж білі. Подивись білим людям у вічі, в їхньому погляді таїться щось підступне, а в тому, що вони роблять, живе злий дух. Вони винищують ліс, вбивають тварин, кривдять нас і одне одного. Ми переможемо їх і без зброї. Всі чоловіки, якщо вони спільно працюють, спільно живуть і хочуть підтримувати мир.

— Мир? — Четансапа здивовано глянув на вождя. — Боротьбу проти уатшітшун ти теж вважаєш несправедливою?.

— Мені здається, що Четансапа і Гірський Грім уже й самі зрозуміли, якою великою помилкою була боротьба між хоробрими і справедливими червоношкірими. Але є також і білі люди, що хочуть іти разом з нами нашим шляхом. Як, наприклад, Адамс.

Гірський Грім дуже уважно слухав цю розмову і собі втрутився в неї:

— Токай-іхто говорить те, що говорив нам один з наших чаклунів. Він знайшов щось на землях резервацій, де ми повинні були оселитися. Це те, чим білі люди рухають свого вогненного коня, та багато інших таємниць. Воно називається вугілля. Чаклун хоче навчити нас добувати його. А білі люди не хочуть нам допомогти у цій роботі, та й ми не чекаємо на їхню поміч. Але наш чаклун уже винайшов два знаряддя. Я досі зневажав цю роботу і говорив чаклунові такі ж слова, які сказав Четансапа Токай-іхто. Але тепер я розумію його. Я хочу повернутись до свого племені і допомогти йому використовувати чорну таємницю та обробляти поле. Чи повернеться і Токай-іхто з Ведмежим братством до дакотів на Білій річці?

— Ні. Між чоловіками сітсікау панує єдність, якщо не брати до уваги кількох молодих воїнів, котрі не згодились і радою «старійшин. Сітсікау не вели ніякої війни. Їх найкращі чоловіки живуть і міркують тверезо. А дакоти вели війну, втратили своїх кращих воїнів і ненавидять одне одного, як голодні пси. Не тільки уатшітшун переслідували Ведмеже братство на Білій річці. Їхні червоношкірі брати і сестри також зраджують та зневажають їх. Тому ми мусили піти звідти до того часу, поки наші брати на Білій річці зрозуміють нас і ми зможемо передати їм наш досвід. А поки що ми житимемо разом з хоробрими сітсікау, ассінібойнами з племені сіу і дакотами на річці Сурі. Ми там теж будемо серед червоношкірих братів і сестер. Чоловіки погодились без вагань.

— Гавандшіта знає твою думку? — після короткої паузи запитав Четансапа вождя.

Токай-іхто напружив слух, прислухався. З намету чаклуна крізь важкі запони все ще линув якийсь невиразний гул.

— Гавандшіта ще не знає моєї думки, — відказав молодий вождь.

— Стережись його, Токай-іхто. Він іншої думки, ніж жрець чорноногих. Він сказав «так» про наш великий похід, але він скаже «ні», коли ми захочемо навчитись того, що вміють уатшітшун. Гавандшіта ніколи не був тобі другом.

— Я знаю.

Четансапа і делавар попрощалися.

— Опівночі ми вирушаємо, — попередив їх вождь. — А тим часом відпочиньмо.

Гості пішли.

Токай-іхто і Гірський Грім лягли на бізонячі шкури. Підійшов Огітіка і, перш ніж скрутитися в головах хазяїна, полизав чужинцеві руку.

Стін намету не опускали. Вітер надворі сильніше заколихав трави. Ревіння річки виповнило місячну ніч. Чути було тріск льоду; він мерехтів у тьмяному світлі серед брудних хвиль, що виривалися з росколин крижаних брил. Коні полишили берег і паслись біля наметів. З темряви виринули мовчазні людські постаті з похиленими головами. То вийшли з тіпі сини старого Крука та їхня мати. До них приєдналися Сітопанакі і вдова чорноногого, та, що допомагала дівчині нести мертвого брата. Тихо й моторошно, година за годиною, линуло в пітьмі голосіння за небіжчиками.

Коли місяць та зорі помандрували по небу і вже перейшло за північ, табір зник.

А далеко на північному сході ще довго тяглася валка нав'ючених тварин. Жінки й діти сиділи на конях та мулах позаду схрещених гостряків жердин, кінці яких обабіч волочилися по землі, а до середини були прилаштовані корзини і ковдри з майном. Перед валкою гасав на мустангах загін молодих воїнів, у хвості бігла риссю зграя собак. Коней тепер не бракувало, і ноша їхня була легка; валка швидко рухалася вперед порослою травами долиною. З вершин пагорбів лунали сигнали розвідників — совиний крик і дзявкіт койотів. Шлях поки що був вільний.

«ВИ НЕ СМІЄТЕ ВМЕРТИ!»

Цілу ніч дув південний вітер. Діти прерій вдихали свіжість талих вод, що збігали з гір, і напоєний вологою дух затоплених луків. По небу плили хмари, але зійшов місяць і розігнав чорні клапті. У височині замерехтів Чумацький Шлях, далекий і чистий.

Коли місяць зблід і почало світати, вітер ущух. Мертва тиша повисла над землею в непорушному повітрі, навіть пташки не співали.