Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

5) Багато між старшиною й козаками таких, що коли переселялись із сім’ями на нові землі, то пани й їхні прикажчики безвинно пограбували і нашого добра не вертають.

На підставі всього того чорноморці просили: «Насъ, войско, в'ь своє монаршее благоволеніе матерски принявгь для поселенія нас'ь на 'Гамани с*ь окрестностями оной, милостиво повелить отвесть выгодныя земли такт*, достаточно, чтобы имеющее быть преум-ноженіе сему войску безнужно помещаться могло и на в^чно спокойное, потомственное онаго влад'Ьніе отправленному сь симь избранному оть насъ войсковому сдь-fc Антону Головатому Высочайшую Вашего Императорскаго Величества милостивую грамоту выдать, такь же о выпускахь сь губерній служившихь В. И. В. старшина и козаковт» съ семействами и им+,ніемь и о возратЬ загра-бленаго въ таковыхь им'Ьніяхь учинить все милости в-Ьй шее раз-смотр^ніе».

Виряджаючи Головатого до столиці, військова рада одночасно послала військового полковника Гулика з півсотнею товариства оглянути Тамань і весь край між річкою Кубанню та Азовським морем.

Головатий поїхав у Петербург, а тим часом з Дунаю почали повертатись на Дністр піші чорноморці і їхній флот у 50 байдаків. Козаки мало що знали про заходи своєї старшини щодо переходу на Кубань і, повернувшись до своїх осель, почали щиро припадати до свого господарства. Проте вся їхня праця була даремна, бо ще раніше, ніж чорноморці вирядили Головатого у столицю, саме

29 лютого 1792 року, був виданий царський указ про те, що «добута од Порти Оттоманської земля між Бугом та Дністром прилучається до Катеринославської губернії». Звістка про цей указ дійшла до Слободзеї в квітні, коли Головатий ще був у Петербурзі і військо ще не знало про те, що йому будуть надані землі на Кубані, а через те, почувши про такий указ, чорноморці були приголомшені тяжким розчаруванням. Усі розуміли, що указ цариці матиме ті самі наслідки, що й указ про скасування Січі року 1775, і козацтво заздалегідь почало лагодитися тікати туди, куди під час скасування Січі повтікали їхні товариші, бо сподіватись собі вільного життя, коли за Буг пустять панів, вже всі сказали — «годі». Більш рухливі козаки, не обтяжені ще хатами та сім’ями, зараз же почали тікати на Дунай, як згадує пісня:

Ой, ходімо, пани-брати,

Царицю просити:

А чи не дасть же нам Хоч віку дожити.

Дарувала землю Од Дністра до Бугу,

Аж по ту границю,

По Бендерську дорогу.

Дарувала землю Ще й сухі лимани:

«Ловіть, хлопці, рибу Та справляйте жупани»

Дарувала, дарувала Та й назад одняла.

І жалю печалі Козакам завдала.

Тепер, пани браття,

Не думай, не думай:

Сідаймо на човни Та й махай за Дунай.

Ой, гукнули, миле браття,

Ой, гукнули, гукнули,

Як сіли на човни Та й за Дунай махнули.

Тепер, хлопці, молим Бога За царицю небогу,

Що нам показала Та й за Дунай дорогу.

Тим часом Головатий, добре вже знаючи столичні і навіть придворні порядки і звичаї, дуже вміло придбав собі ласку впливових у цариці осіб і 1 квітня, бувши зі своїми товаришами на прийомі у цариці, звернувся до неї з промовою, котра цариці сподобалась. Під час прийому Головатий та інші депутати чорноморців мали такий вигляд: голови у всіх були виголені чисто, як долоні, а на маківці у кожного був довгий оселедець, закручений кілька разів за ліве ухо; довгі, пишні вуса надавали козакам суворий вигляд. Одягнені всі були в стародавнє запорозьке вбрання й обуті в щиро червоні сап’янці на високих підковах. Таким чином, у 1972 році чорноморці ще міцно додержувались запорозького вбрання.

Незважаючи на всю царську ласку і всі заходи Головатого, справу чорноморців продержали у Петербурзі три місяці, і тільки ЗО липня 1792 року було видано такий царський указ:

«Войсько козачье Черноморское, собранное покойнымъ гене-рал-фельдмаршалом’ъ, князем'ъ Потемкиными Таврическими изъ в'йрнихъ козаковъ, бывшей Січи Запорожской, в теченіе последней нашей с'ь Портой Оттоманской войны многими мужественными на суш^ и водахъ подвигами оказали опыты ревностного къ службе нашей усердія и отличной храбрости. Въ воздаяніе тако-выхъ сего войска заслуг Всемилостивейше пожаловали Мы оному въ вЄчноє в даленіє состоящій въ области Таврической островъ

Оанагорію, ст» землею между р'Ькою Кубани и Азовскаго моря лежащею и простирающеюся оть Оанагоріи кт> морю до Ейскаго городка: по р'Ьк'Ь же приближающейся кт> устью лабы».

Того ж дня була підписана й грамота Чорноморському війську на володіння зазначеною в указі землею і пожалувані війську клейноди: корогва та срібні литаври, і надано право користуватись тими клейнодами, що видані були військові раніше року 1788, а саме: корогвою, булавою, перначами та військовою печаттю.

Дозвіл користуватись клейнодами мав велику вагу, бо надавав право мати свою окрему старшину, свій суд і взагалі самоврядування. Ще другою грамотою, виданою на прохання Головатого, цариця наказувала повернути чорноморцям, що служили раніше у запорозькому військові, затриману на землях Запорожжя їх маєтність.

15 серпня Головатий з товаришами нарешті наближався до Слободзеї. Чутка про щасливий кінець прохання чорноморців вже розійшлася поміж козаками, і військо з Чепігою на чолі урочисто зустріло своїх депутатів хлібом-сіллю. За містом, на зробленому високому помості, вкритому килимами, Головатий доручив кошовому отаманові царицину грамоту, хліб-сіль од цариці і царицин подарунок: шаблю, оздоблену самоцвітами.

Після того у кошового отамана був для всієї військової старшини сніданок, а у військового судці обід, просте ж козацтво частувалося на майдані. Радіючи з того, що скінчилося непевне становище війська, військова старшина й козаки весь день співали пісню, складену Головатим:

Годі, годі журитися!

Пора перестати, —

Діждалися від цариці за службу заплати:

Дала хліб-сіль і гармати за вірнії служби!

Ой, тепер ми, миле браття, забудем всі нужди:

В Тамані жить, вірно служить, границю

держати,

Рибу ловить, горілку пить, ще й станем багаті.

Да вже треба женитися і хліба робити,

А хто йтиме із невірних — як ворога бити.

2 липня 1792 року було видано царський указ про те, щоб флот Чорноморського війська негайно рушав на Тамань. Чепіга зараз же звелів скликати піших козаків в Акерман, де вже стояли запорозькі байдаки. Почалися збори, про котрі згадує пісня:

Ой, тисяча ще й сімсот дев’яносто другого року

Прийшов указ від цариці, аж із Петербурга —

города.

А щоб пан Чепіга та пан Головатий Усіх запорожців зібрали та на Кубань

вайлували.

Ой, пора нам, братця, в поход убираться Та з Дністром прощаться.

Ой, прощай ти, Дністре, ти, річенька бистра!

Та поїдем на Кубань пить водиці чистої.

Ой, прощайте, курені любезнії,

Треба від вас повалити на чужі землі.

Коли в