Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Слідом за флотом Чепіга вирядив на Тамань через Керч 600 піших козаків з полковником Кордовським, котрі так само благополучно туди прибули. Казна видала чорноморцям на новому місці 1000 колод лісу, і вони зараз же почали будувати на руїнах давніх городів Тамані та Темрюка курені й інші військові будівлі, а після того взялися до рибальства.
2 вересня кошовий отаман Чепіга, зібравши у Слободзею комонних козаків і одправивши молебень, рушив у похід суходолом з 2000 вершників, з військовими клейнодами і похідною церквою. Він повів військо на Сокільський перевіз на Бузі, а далі через все Запорожжя за Дніпр і за Дон. Йдучи Запорожжям, не впізнавали вже старі січовики своїх степів, і мимоволі на старі очі їхні набігали сльози: коли замість безкрайого степу вони бачили витолочені поміщицькими отарами трави, стріхи панських будинків і багато сіл з чужесторон-німи людьми: литвинами, молдаванами, арнаутами, греками, сербами й великоросами. Тарпани та олені за 17 років зовсім зникли з степів і перейшли за Дон — туди, куди тепер ішли й запорожці.
Тільки 23 жовтня Чепіга прибув до межі земель війська Чорноморського і став на зиму у покинутому Ханському городку, на правому боці річки Єї, біля її устя. З ним прибуло 2063 козаків та старшини.
Найбільш тяжке завдання досталося Головатому. Треба було підняти і перевезти у новий край жонатих козаків з їхніми родинами. Плач лунав поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли покидати осель, до котрих за три роки вже звикли і біля котрих чимало попрацювали. Коли Головатий послав переписати, хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишитись на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися йти на Тамань, усі ж, що набралися з запорозьких поселян,
Чорноморські кордони (бекети) на Кубаніне хотіли покидати свого господарства. А до того часу між Бугом та Дністром вже було 25 козацьких сіл, не лічачи окремих хуторів.
Та не вспіли ще сімейні чорноморці попродавати свої хати й худобу, як на Подністров’я, як колись на Запорожжя, набігли пани з грамотами на вічне володіння землями, а на чиїй землі траплялись люди, то і їх проголошували своїми кріпаками. Таким чином дуже багато сімей запорожців, що тільки недавно над велику силу вибилися з неволі од панів, тепер знову опинилися в неволі, а на Кінбурнській стороні граф де Віт замежував собі цілу слободу чорноморців — Забаринську, у котрій було навіть паланочне управління Кінбурнської паланки Чорноморського війська, і проголосив, що всі люди, хто живе у слободі, разом з усім їхнім добром та господарством є його власністю. На накази Головатого козакам, щоб виступали з паланки до Слободзеї, де Віт не звернув ніякої уваги і нікого з козаків не випустив. Головатий скаржився на лютого пана генералу Коховському, та та скарга не дала наслідків, так всі сімейні козаки Кінбурнської паланки й лишилися у кріпацтві разом зі своєю старшиною. Так само вчинили й граф Безбородько, генерал де Рібас, Державін, Глинка й інші. Просто кажучи, року
1792 вдруге одбувалося все те, що робилося 16 років до того на Запорожжі: козаків, щоб не йшли у військо, забивали у колодки, замикали по льохах, однімали од них жінок та дітей, а хто, незважаючи на все те, намагався тікати, у тих одрізували оселедці.
Кого з сімейних чорноморців не вспіли захопити пани, ті почали випродувати свої хати й маєтки, а скупали їх за безцінь місцеві урядовці. Чорноморська старшина дбала про те, щоб якнайбільше вивести народу на Кубань, і умовляла всіх кидати Дністр:
Харько листи засилає,
На Кубань річку закликає:
Дарує лісами, вільними степами І ще й рибними плесами...
Нарешті 26 квітня року 1793, після останнього молебня у Сло-бодзеї, Головатий поділив весь свій великий обоз на 20 валок і вирушив до Бугу. З ним було всього біля 2000 старшин та козаків, не лічачи їх сімейств. Перевізшись через Буг на Сокільському перевозі, а через Дністр у Бериславі, Головатий поділив переселенців на дві частини і послав одну на Керч та Тамань, а другу через Дон до Єї.
Це останнє переселення сімейних складалося далеко сумніше, ніж одиноких. Знову було те саме, що й під час «згону» після руїни Чигирина:
Течуть річки із-за гори мутні,
Ідуть люде із городів смутні,
Покидають вжитки, пасіки любезні І предорогії Грунти.
Коли підрахувати всіх козаків, що перейшли на Кубань з Савою Білим, Кордовським, Чепігою і Головатим, то виходить усього біля 8200 душ, а проте у проханні, що возив Головатий у столицю, Кіш рахував, що під час війни з турками чорноморців служило 12 622. Куди ж поділися останні 4400 козаків? Не могли ж стільки захопити поміщики. Правда, біля тисячі душ запорозької сіроми, що не мала за що переселятись, довго вешталась на заробітках по південному краю, поки осавул Черненко, зібравши їх у Одесу, вирядив-таки за поміччю генерала де Рібаса на Кубань; а все-таки не нараховується чимало чорноморців, і через те треба гадати, що під час згону з Дністра чимало-таки козаків пішло не на Кубань, а на Дунай. У цьому немає нічого дивного, бо козацтво Чорноморське не могло не помітити, як стародавні запорозькі звичаї у війську порушувалися, починаючи з заборони щорічного вибору старшини, примушування козаків до казенних робіт і таке інше, тоді як у Задунайському запорозькому війську стародавня регула ще зберігалася досить чистою, і простому козацтву жилося далеко вільніше. Шукання волі й примусило їх зректися Кубані та перейти на Дунай. Цей факт стверджується й текстом народної пісні:
Дарувала нам цариця землю І всі чотири лимани:
Гей, ловіть, ловіть, хлопці, рибу Та справляйте жупани.
Ми думали, миле браття,
Що ми жупани справляли,
А ми собі, миле браття,
На ніженьки кайдани заробляли.
Ой, ходімо, браття, до церкви Та помолимось Богу,
А чи не дасть нам, братця, Господь Аж за Дунай дорогу.
Ой, устали раненько,
Та важкенько зітхнули,
Та підняли паруса вгору,
Та за Дунай махнули.
Ой, спасибі тобі, Катерино,
Та за твою ласку,
Що ти спекла на
