Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко

Більш уперто змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дунаї. Я вже згадував, що року 1785 більша частина задунайських запорожців перейшла у Цесарщину на річку Тису. Там запорожці перебули всю війну Туреччини з Росією років 1787-1791 і, запевно, повинні були брати у ній участь проти турків, бо у перші роки тієї війни цісар австрійський був у спілці з царицею Катериною. На жаль, взагалі про життя запорожців у Цесарщині історія досі не знайшла майже ніяких відомостей. Нема сумніву тільки у тому, що пробули вони на Тисі біля 20 років і покинули австрійські землі біля року 1804-1805.

З яких причин покинули запорожці Австрію, теж невідомо, хоч можна гадати, що те сталось через земельну тісноту. Долина річки Тиси в ті часи була вже рясно залюднена, і запорожці неодмінно повинні були щодня, щогодини змагатись за одмежовані їм землі, а при тому змаганні можливі були й криваві сутички з угорцями, за котрі австрійський уряд, запевно, обвинувачував і утискував запорожців. До того ж не було тут того, що так любили запорожці: розлогих степів, рясних дібров та рибних лиманів. Згадки про минуле знову поманили запорожців на Дунай — ближче до рідної України, до того ж всім стало ясно, що відірване од рідного краю запорозьке товариство ще через кілька десятків років вимре зрештою. Щоб не допустити до того, запорожці, за згодою турецького султана, перейшли на нижній Дунай у Сеймени, де стояли Кошем і їхні задунайські брати.

При тому переході якась купа запорожців, що мали за гріх служити бусурманському царю проти християн, одкололася і подалася через Венецію на острів Мальту, де в ті часи ще животіли мальтійські лицарі, схожі за завданням свого життя з запорожцями. Хоч історичних джерел про цей поділ запорожців ще ніде не одшу-кали, проте про нього цілком ясно згадує запорозька пісня, записана у пізніші роки на Дунайських гирлах:

Ой, повійте, вітри, та все низовії,

Та на наші лодки — та все дубовії,

А на наші реї — та все кедровії,

На наші паруси — та все шовковії!

Ой, зажурився сивий соколочок:

Ой, бідна наша, наша головонько,

А що не вкупі наші брати сіли.

Наші брати сіли та й пісні запіли —

Один у москаля, другий у турчина,

Третій у малтиза служить за одежу.

І той гірко плаче за польськую межу:

Ой ти москаль, ой, єретичний сину,

Запропастив Польщу — ще й нашу

Вкраїну.

Од скінчення війни Росії з Туреччиною, себто з року .1791, ідо початку нової війни між цими державами, року 1806, історія не дає майже ніяких звісток про задунайських запорожців, а проте дальніші події доказують, що вони жили на Дунаї, добре зберігаючи свою волю і свої стародавні запорозькі звичаї. Січі Запорозької, коли розуміти її обов’язково з окопами і куренями, може, у Сейменах і не було; може, справді, запорожці жили там, як кажуть народні перекази, по землянках та бурдюгах, а проте неодмінно існувала січова військова рада, котра й не допустила запорозької громади до розпаду і запорозьких звичаїв до занепаду. Була, запевне, й своя церква, котра не допустила запорожців до потурчення.

Хоч за 30 років, що минули після зруйнування Запорозької Сі

чі на Дніпрі, чимало січовиків склали свої кістки у чужих землях, турецьких та німецьких, а проте Військо Запорозьке на Дунаї не зменшувалось. Тому сприяли як одібрання од Чорноморського війська земель між Бугом та Дністром, так і пригнічення на Україні селянства кріпацтвом, од котрого люди завзятої вдачі тікали світ за очі, а найбільше на Дунай до запорожців.

Найбільше втікачів давала Правобережна Україна, де після поділу Польщі й одібрання Київщини, Волині й Поділля під Російську державу, було заведено таке саме тяжке кріпацтво, як і на Лівобережній Україні. Ту тяжку добу народ український згадує, між іншим, у такій пісні:

Наступала чорна хмара, настала ще й сива,

Була Польща, була Польща та й стала Росія:

Женуть батька в степ косити, сина — молотити;

Третю дочку, паняночку, — тютюну садити,

А невістку з свекрухою на лан жито жати,

Сіли вони обідати, гіркий їх обіде,

Озирнуться назад себе — аж оконом їде.

Під’їжджає пан оконом, канчук розпускає:

«Чому, чому, вражі люде, усіх вас немає!»

— Окономе, добродію, що маєм робити?

Покидали малі діти, нікому глядіти. —

«А я звелю ваших діток в ставках потопити,

Да всім же вам, вражим людям, в роботу

ходити!»

Ходить попок по церковці — у книжку читає:

— Ой чом же вас, добрих людей, у церкві

немає? —

«Ой як же нам, добродію, у церкву ходити,

Од неділі до неділі кажуть молотити!»

Чимало доброго і загартованого боротьбою товариства давало задунайським запорожцям Чорноморське військо, навіть і після переходу на Кубань. Про це свідчать як народні перекази, зібрані д. Кондратовичем у Добруджі, так і деякі варіанти козацьких пісень про одібрання земель по Дністру:

Дарували ж нам землю од Дністра до Бугу,

А границею по Бендерську дорогу.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нашу землю на вражих панів роздали.

Дарували, дарували та й назад одібрали,

А нас, козаченьків, на Кубань-річку заслали,

А ми ж, козаченьки, там не схотіли жити.

Посідали на човники та й за Дунай махнули.

Року 1806 починалася нова війна Росії з Туреччиною, і задунайським запорожцям знову доводилося «брат на брата бити». За наказом силістрійського паші Військо Запорозьке було поділене на два виділи: перший з кошовим отаманом Самійлом Калнибо-лоцьким був викликаний у Рущук, під бунчук його доброго приятеля Омера-паші, другий же, невідомо під чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберігаючи його од російського війська, починаючи од Рущука аж до Чорного моря.

Щоб дістати на запорожців якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашею, написав візиру,

наче їх удвічі більше, ніж було справді, а коли той прислав когось перевірити, то Калниболоцький водив запорожців перед очима того посланця по двічі й по тричі, користуючись вузькими вулицями Рущука.

Коли почалися біля Рущука бої, окремі ватаги запорожців мали таємні зносини з російським військом і, де було можливо, уникали проливати «християнську кров», а дві-три сотні запорожців віддалися навіть Печать Буджацьких та під час боїв у бранці. Тих бранців ро-

Усть-Дунайських військ сійський уряд