Лабіринт - Кейт Мосс

Будинок Есклармонд стояв у затінку Балтазарської вежі.

На мить Алаїс зупинилася, перш аніж постукати у двері, спостерігаючи крізь велике вікно, що виходило на вулицю, як її подруга з’являється десь ізсередини будинку. Есклармонд була одягнена в просту зелену сукню, її волосся, подекуди вкрите сивиною, було зібране на потилиці.

«Я знаю, що маю рацію», — подумала дівчина.

Алаїс відчула порив ніжності. Тепер вона була певна: її підозри цілком правильні. Есклармонд подивилася нагору. Одразу ж посміхнулася, підняла руку і привітно помахала їй.

— Алаїс, я дуже рада тобі. Саже і я вже затужили за тобою.

Знайомий аромат трав та спецій одразу нахлинув на Алаїс, щойно вона переступила поріг єдиної кімнати на першому поверсі. У центрі кімнати на вогні кипіла вода в каструльці. Стіл, ослінчик і два стільці розмістилися уздовж стіни.

Важкі портьєри відділяли вхідну частину кімнати від задньої. Саме там Есклармонд давала свої поради. Оскільки зараз у неї не було відвідувачів, то портьєра була відхилена, і за нею виднілися глиняні горщики, що стояли рядком на довгих полицях. Букети квітів та пучечки висушених трав звисали просто зі стелі. На столі стояла лампа, ступка й товкач — двійник такого ж самого, як у Алаїс. Це був весільний подарунок від Есклармонд.

Неподалік стояла драбина, нею Есклармонд і Саже підіймалися на узвишшя, на якому спали. Зараз хлопчик сидів саме там і навіть скрикнув, побачивши, хто до них прийшов. Він зістрибнув униз по щаблях та обійняв дівчину за талію. Одразу ж по цьому він узявся розповідати про всі ті речі, які бачив і зробив відтоді, як вони зустрічалися востаннє.

Саже був чудовим оповідачем історій, він наповнював їх прекрасними описами та барвами, а його бурштинові оченята починали світитися від хвилювання, коли він говорив.

— Саже, треба, щоб ти передав кілька листів, — сказала Есклармонд, давши йому трохи відсапнути. — Пані Алаїс пробачить тобі.

Саже вже хотів був заперечити, але, глянувши на свою бабусю, одразу ж передумав.

— Це не забере в тебе багато часу, — додала вона.

Алаїс розкуйовдила йому волосся.

— Ти дуже спостережливий, Саже, і маєш прекрасний хист розповідача. Можливо, одного дня ти станеш поетом, коли виростеш.

Він похитав головою.

— Я хочу бути рицарем, пані. Я хочу битися.

— Саже, — суворо повторила Есклармонд, — а тепер послухай мене.

Есклармонд називала імена людей, яких повинен був відвідати хлопчик, а потім переказала йому звістку про те, що за три дні двоє катарських священиків з Альбі прийдуть у гайок на сході від передмістя Сен-Мігель.

— Ти запам’ятав повідомлення?

Саже кивнув.

— От і добре, — посміхнулася Есклармонд, цілуючи онука в маківку. Потім вона поклала палець до губ, — тільки ж пам’ятай, треба розказувати це лише тим, про кого я тобі говорила. А тепер іди. Чим швидше вийдеш, тим скоріше повернешся і тим більше історій зможеш розповісти пані Алаїс.

— А ви не боїтеся, що за ним будуть стежити? — спитала Алаїс, коли за хлопцем зачинилися двері.

— Саже розумний хлопчик, він знає, що говорити можна тільки з тими, кому було призначене повідомлення, — Есклармонд нахилилася і затулила віконниці. — Хто-небудь знає, що ви тут?

— Тільки Франсуа. Саме він сповістив мене, що ви повернулися.

На обличчі Есклармонд з’явився дивний вираз, але вона нічого не сказала. Хай все залишається так, як є.

Вона сіла за стіл і жестом запросила Алаїс сісти.

— А тепер скажи-но мені, Алаїс, чи була твоя подорож до Без’єра вдалою?

Алаїс зашарілася.

— Ти теж про це чула?

— Уся Каркассона знає. Подейкували про різне. Я стурбувалася, почувши про це, і поспішила швидше приїхати одразу після нападу на тебе.

— Ти й про нього вже знаєш? Ти так і не дала ніякої звістки про себе, тож я гадала, що тебе досі немає в місті.

— Усе було інакше. Я повернулася до Шато того-таки дня, коли тебе знайшли, але Франсуа не дозволив мені ввійти. За наказом твоєї сестри ніхто не міг