Лабіринт - Кейт Мосс

Алаїс їхала позаду разом із духовенством.

Минуло менше тижня відтоді, як вона покинула Каркассону, але здавалося набагато довше. Їхній дух підупав. Хоча клейноди Тренкавелів так само розвівав легкий вітерець і поверталася та сама кількість людей, що й виїздила, але вираз віконтового обличчя видавав невдачу їхньої подорожі.

Натовп був дещо більшим, коли між двома вежами Нарбонської брами вивісили прапори з гербами Тренкавелів. Діти бігли поряд із кіньми і кидали їм під ноги квіти та вітали криками. Жінки махали саморобними прапорцями й хустинками з вікон горішніх поверхів, коли Тренкавель проїздив повз них вулицями в напрямку Шато Комталь.

Алаїс не відчувала нічого, крім полегшення, коли вони проминули вузький місток та в’їхали до Східних воріт. Головне подвір’я вибухнуло голосами, усі махали та викрикували привітання. Конюхи кинулися вперед, щоб одразу відвести до стаєнь коней своїх господарів, слуги взялися готувати лазню, кухарі попрямували на кухню з цебрами води, готуючись до свята.

Серед лісу рук та усміхнених облич Алаїс зустрілася поглядом з Оріаною. Неподалік стояв Франсуа, слуга її батька. Алаїс почервоніла, пригадавши, як вона обдурила його, вислизнувши з кімнати в нього з-під носа.

Алаїс також помітила, як Оріана розглядала натовп. Очі сестри ненадовго затримались на її чоловікові, Жанові Конґосі. Обличчям Оріани пробіг вираз презирства, потім вона знову почала розглядати прибульців, і на своє ж розчарування зустрілася очима з Алаїс. Вона вдала, що не помітила цього, але відчувала, як Оріана дивиться на неї поверх моря голів. Коли ж Алаїс знову повернула голову в її бік, сестра вже десь зникла.

Алаїс спішилася, обережно, щоб не вдарити поранене плече, та віддала повід Тату Ам’єлеві, який мав відвести кобилу до стайні. Її полегшення від того, що вона нарешті вдома, вже минулося. Натомість дівчину огорнула меланхолія, неначе зимовий туман землю. Усі мандрівники опинилися в чиїхось руках: матерів, дружин, тіток, сестер. Алаїс пошукала поглядом Гільєма, але його вже ніде не було видно. Уже в лазні. Навіть її батька не було поруч.

Алаїс перейшла до меншого двору, бажаючи усамітнитися. Весь цей час вона ніяк не могла викинути з голови віршований рядок Раймона де Мірваля, хоча це тільки ще дужче псувало їй настрій. «Res contr’ Amor non es guirens, lai on sos poders s’atura», себто «Немає ліків від кохання, якщо воно тобою володіє».

Коли Алаїс уперше почула цей вірш, тоді почуття любові ще не було їй відоме. Та навіть тоді, коли вона сиділа на головному подвір’ї, обійнявши своїми худенькими ручками ще дитячі коліна й слухаючи трубадура, який співав про розбите серце, вона вже досить добре розуміла це почуття, заховане за словами.

З очей Алаїс бризнули сльози. Розізлившись, вона витерла їх тильною стороною руки. Вона не піддасться почуттю жалю до самої себе. Алаїс сіла на відлюдну лавочку у затінку.

Раніше, ще до весілля, вони з Гільємом часто сиділи й розмовляли тут у південному дворику. Потім дерева взялися позолотою, а землю вкрив килим осіннього листя, що мало колір міді з охрою. Кінчиком туфлі Алаїс малювала візерунки в пилюці, замислившись над тим, як їм із чоловіком помиритися. Алаїс не навчилася таких речей, та й Гільєм не був до цього схильним.

Оріана часто переставала розмовляти зі своїм чоловіком на кілька днів. Потім, так само швидко, як і замовкала, вона знову ставала милою та уважною до Жана — до наступного разу. Як обмаль спогадів залишилося в Алаїс про шлюб її батьків, адже ж і вони мали схожі періоди — темні й світлі.

Алаїс не сподівалася, що в неї буде така сама доля. Коли вона у Михайлів день стояла перед священиком у церкві в червоній вуалі, промовляючи свою весільну обітницю, полум’я від блимаючих червоних свічок кидало хиткі тіні на вівтар, прикрашений зимовими квітами глоду.

Вона вірила тоді, достоту, як і тепер, у кохання, що ніколи не згасне.

До її подруги і наставниці Есклармонд часто зверталися закохані, воліючи повернути чи завоювати чиюсь прихильність, ніжність та любов.

Підігріте вино, змішане з м’ятним листям, пастернаком, травою «люби-мене» (щоб коханий був плідним) та жмутком жовтих примул. Шануючи Есклармонд, Алаїс, однак, завжди відмовлялася від приворотів, вважаючи їх забобонами. Вона не вірила, що кохання можна дістати обманом чи так легко купити.

Вона знала, що інші знахарі часто-густо пропонували небезпечні ритуали чорної магії, здатні причарувати зрадливця або зашкодити йому. Есклармонд застерігала її від цих темних сил, що були очевидним доказом панування диявола на землі. З лихих дій не вийде нічого доброго.

Сьогодні вперше в житті Алаїс зрозуміла, що може штовхнути жінку на такі відчайдушні кроки.

— Filha![103]

Алаїс аж підскочила.

— Де ти була? — промовив Пелетьє, захекавшись. — Я шукаю тебе повсюди.

— Я не чула вас, Paire[104], — відповіла Алаїс.

—