Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Незнайомий стояв, похитуючись з п’ят на носки, пойнятий раптовим почуттям смутку, забобонного страху перед майбутнім. «Даремно я спокушаю долю… Ні, не слід було сюди приходити!» — дорікав він собі, з відразою дивлячись на свіжонасипаний горбок. Несміливо, ніби крадькома, перевів погляд вище, на мармурову дошку, і півголосом прочитав:
ВЕРНЕР БОЛЬМАН 1907-1947
Враз його погляд став злим і колючим.
«Тільки й усього! Не спромоглися навіть на якусь зворушливу сентенцію: «Пером тобі земля» чи щось подібне. Скнари! І вінки жалюгідні, мов пообщипувані… Нічого до пуття не зроблять! А це що? Ну, звісно, — переплутали рік народження… Йолопи! Змінити дошку вже не можна — поспішили вмістити фото в газеті… Достобіса! Розпустив тут слину. Хіба мало ти бачив могил на своєму віку? Але то були чужі могили… Тьфу, тьфу, тьфу, ти, бува, не з’їхав з глузду? А ця хіба твоя? Квіточки, бачте, приніс… Так і справді можна біду накликати…»
Жбурнувши букет кудись повз горбок, Больман швидко попрямував до виходу. Близько брами притишив ходу, обережно визирнув. Дорога була безлюдна. Поквапливо сів у машину і ривком узяв з місця.
«Так чи так, а Больмана більше нема. Є Зепп. Почнемо нове… Ні, продовжимо старе життя під новою вивіскою… А все ж шкода розлучатися з власним іменем. Хіба погано звучало: Вернер Больман… Якби ж не програли війну!..»
Руки мертвою хваткою вчепилися в кермо, нога дужче натиснула на акселератор, тулуб немов рвонуло вперед. Це лють шарпала живого покійника, лють за поразку, за втрачені можливості, за вимушену відмову від власного імені.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Убивці ховаються
Григорій сам вів свій «опель». Після ремонту мотор і всі ходові частини працювали бездоганно. Було приємно відчувати їх злагодженість. Гончаренко давно не сидів за кермом і тепер з особливою гостротою сприймав, як слухняно скоряється машина кожному його порухові.
«Коли б отак усе ладналося сьогодні й надалі!» — подумав він мимохіть, і тоскне почуття з новою силою стиснуло йому серце.
Відколи він дізнався про загибель Лютца, воно не залишає його, мов зубний біль, що то притишується, то знову стає нестерпним.
Якби він наполегливіше розшукував Карла, якби встиг з ним побачитись! Григорія невідступно переслідує думка, що тоді все могло б скластися інакше. Інше місце проживання, інше коло друзів, навіть звичайний зсув у часі в таких випадках важить дуже багато… І потім він, Григорій, міг би застерегти Лютца…
Чому Карл оселився саме в Карові? Чому саме цього вечора приперлася до нього Берта? Невже вона геть непричетна до вбивства, як це намагається довести Нунке? І яка роль у цьому її чоловіка?
Знову спливає в пам’яті вчорашня розмова. Десь о шостій годині йому подзвонив Нунке й попросив негайно прийти до нього додому, на Курфюрстендамме. Він сам відкрив двері, і Григорія вразило, як за кілька днів хвороби змінилося не лише його обличчя, а і вся постать. Опущені плечі, зсутулена спина промовляли більше, ніж неголені щоки, мішки під очима, силувана посмішка, що промайнула на устах, схожа на нервовий тик.
Нунке провів Григорія у свій кабінет і замкнув двері.
— Сідайте, Фред, і не дивуйтеся з цієї остороги. Я потрапив у таке становище, коли у власній господі почуваєш себе, наче в оточеному дзоті. Так, саме так… — Нунке замовк, з перебільшеною старанністю припалюючи на чверть скурену сигару. Кілька разів пихнувши, він знов поклав її на попільничку й сердито відсунув, наче вона заважала йому приступити до розмови.
— Як бачите, нервую, — сказав він, і уста його знову смикнула схожа на тик посмішка. — Ви зараз зрозумієте чому. Та перш ніж розповісти вам про свою скруту, хочу попередити: я викликав вас не як підлеглого, а як товариша-офіцера, на честь і скромність якого я можу розраховувати.
— Безумовно, гер Нунке! Все, що ви скажете, залишиться між нами. І якщо моя допомога…
— Не криюсь, я на неї розраховую… Але перш ніж перейти до основного, хочу вас запитати: скажіть, ви звернули увагу на так звану справу Лютца?
Григорію здалося, що під ним хитнувся стілець.
— Звичайно. Газети зчинили навколо неї чималий галас. До того ж я знав Лютца особисто. Ми з ним працювали в Сен-Ремі і в Кастель ла Фонте. Він був ад’ютантом командира дивізії, відомого вам генерала Еверса. Лютц був непоганим офіцером і, на мою думку, порядною людиною.
— Чорт би забрав його з тією порядністю ще в Італії! — люто вигукнув Нунке, жбурляючи олівець, яким він постукував по столу.
— Даруйте, але я не розумію, як міг спричинитися до ваших неприємностей Лютц, — холодно кинув Григорій. Він сам ледве стримував наростаючий в ньому гнів.
— Безпосередньо. Самою появою в моєму домі.
Стисло і коротко Нунке розповів, що Лютц деякий час був репетитором його сина і за цей час устиг прищепити хлопцеві навички й погляди, аж ніяк не сумісні з самим поняттям порядності, в тому розумінні слова, яке надавалося цьому поняттю всіма його предками фон Кронне, яке надає йому він, Йозеф фон Кронне, змушений в силу тимчасових обставин ховатися від усіх під остогидлим ім’ям Нунке.
