Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

Руки фрау Ельзи враз падають на коліна, в цьому жесті невимовний відчай.

— Ах, Лорхен, бідна дитинка… Вона так далеко і така нещасна!.. Якби її батько знав, якби Віллі міг побачити… — На очі фрау Бертгольд знов набігають сльози, але вона уриває мову не через них. — Віллі… — з хрипом вириваються слова, — ви повинні знати, що сталося з Віллі! В останньому листі він писав, що виїжджає до Італії, спробує вирвати вас звідти. — Холодні пальці вчепилися в руку Григорія, йому доводиться зробити зусилля, щоб звільнити її і взяти сигарету.

— Ви дозволите? — чемно запитує він і припалює, поновлюючи в пам’яті все сказане Гелену. Та пауза здається фрау Ельзі надто довгою, дружина Бертгольда напосідає, з уст її зриваються десятки безладних запитань.

— Я зустрівся з вашим чоловіком у Кастель ла Фонте, в жахливі дні нашого навального відступу. Гер Бертгольд повівся справді героїчно, намагався надати цьому відступові хоч якийсь лад, та годі було й думати спинити гнані тваринним страхом юрмища. Так, це були вже не солдати, а дикі юрмища, ладні на все, навіть ступати по тілах своїх товаришів по зброї, аби вирватися з пастки… Партизани і італійські військові частини, що до них приєдналися, почали перекривати всі можливі для нашого відступу шляхи, і тоді ми з Бертгольдом вирішили випередити їх і прорватися через Альпи до Швейцарії. Може, це було не дуже мудро, що ми вирішили виїхати нарізно, але ми міркували так: не пощастить одному, поталанить іншому. Оце і все, що я можу вам сказати, шановна фрау Ельза!

— Ви гадаєте, він… загинув?

— На жаль, такий висновок найбільш вірогідний. Як не сумно мені вимовити ці слова.

— Чому ж тоді пощастило врятуватися вам? Адже Віллі мав таку владу, був такий передбачливий…

— Що важить та влада без людей, на яких можна опертися! Звичка наказувати, можливо, й породила в ньому зайвий оптимізм, завадила тверезо орієнтуватися. До того ж він був старший віком, надто обважнів, щоб наважитись залишити машину. А в обстановці, що склалася, можна було покладатися лише на власні м’язи, витривалість, відчайдушність, породжену безвихіддю. Сліпий інстинкт наказав мені кинути машину, рушити пішки неходженими стежками, навчив, не засинаючи, зігріватись у снігових наметах, годуватися корінцями й галузками, нюхом відчувати небезпеку, як це відчувають тварини. Тепер я і сам не вірю, що зміг усе це витримати. Під час своїх довгих блукань я збився з напрямку і потрапив не в Швейцарію, як сподівався, а в Австрію. Тільки для того, щоб опинитися в таборі військовополонених. Ось чому я не міг подати вам про себе звістки ні тоді, ні пізніше, бо, втікши з табору, я опинився аж в Іспанії, де й переховувався під чужим ім’ям. Через друзів-іспанців робив спробу відшукати вашу родину. З Цюріха відповіли, що такі не проживають. Негативна відповідь надійшла і з Мюнхена…

— Ми оселились у Франкфурті-на-Майні, у своїх далеких родичів. Наш будинок у Мюнхені лежав у руїнах. Загинуло все: меблі, килими, хатні речі, колекції, що їх з таким смаком і наполегливістю збирав Віллі.

«Грабував у музеях моєї країни», — подумки уточнив Григорій.

— Так, так, загинули всі наші родинні реліквії… Все, все змели з лиця землі ті нелюди… — скрушно похитуючи головою, шепотіла, мов у трансі, Ельза Бертгольд. Її рука з затиснутим носовичком знову потягнулась до очей.

— Ви так нічого й не розповіли мені про Лору, — нагадав Григорій, задоволений хоча б з того, що «бідолашна Лорхен» опинилась так далеко.

— О, Генріх, ви навіть не уявляєте, як нещасливо склалося її життя. Вона так чекала на вас, бідолашна! Коли до нас надійшла звістка, що вас розстріляли американці, Лорхен мало розуму не втратила, так побивалася. Я й сама без угаву плакала, наче за рідним сином. Гадаю, від бажання знайти забуття, Лора так безоглядно кинулась у вир життя. Важко описати, що я тоді пережила: Лорхен, вихована в правилах благопристойності, і раптом така метаморфоза. Нарешті вона й сама ніби отямилась — по-справжньому закохалась в американського офіцера. Незабаром вони побралися, і моя дівчинка виїхала з ним за океан. Розлука була для мене тяжким ударом, і все ж я раділа: нарешті моя дівчинка знайшла собі пару й тихе пристановище! Та невдовзі виявилось, що той Лорин обранець — звичайний негідник. Він покинув Лору напризволяще в чужій країні, без будь-яких засобів до життя. Як їй повелося, можете собі уявити. Працювала прибиральницею в перукарні, офіціанткою, ще десь. Мені довелося продати свої коштовності, щоб вислати їй на дорогу. Та вона знов вийшла заміж. До пуття не скажу навіть за кого, про свого чоловіка Лорхен пише досить туманно. Мабуть, теж пройдисвіт, вони там усі пройдисвіти, раді позбиткуватися з беззахисних дівчат… Уявляю, як зрадіє Лорхен, коли я напишу їй про вас! Шлюбні закони в їхньому штаті не дуже суворі, і вона птицею прилетить, тільки-но ми вишлемо їй гроші на дорогу.

«Цього ще бракувало!»

— Вислухайте мене уважно, фрау Ельза, і правильно зрозумійте. Я нічого не зможу запропонувати Лорі. Геть нічого: ні становища, ні достатку, ні навіть свого імені. Я й досі мушу переховуватись під чужим прізвищем, не можу поки й мріяти про відновлення усіх своїх прав, в тому числі права на спадщину. Згадайте Нюрнберзький процес і ви зрозумієте, яка загроза постійно висить наді мною.

— Так, так… Нюрнберг! Наші святі мученики! Герої, що сплатили головою за нас усіх… Боже, в який жахливий час ми живемо!

— Мені, загрожує небезпека не лише в цьому плані. Американці присудили мене до страти за збройний напад на їхнього солдата: отже, Генріха фон Гольдрінга нема, є Фред Шульц, ваш покірний слуга.

Фрау Бертгольд якусь мить отетеріло дивилася на Григорія, то розтуляючи,